Неділя преподобного Іоанна Ліствичника

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Четверта неділя Великого посту присвячене пам’яті преподобного Іоанна Ліствичника, якого так назвали тому, що він залишив нам вчення про духовні сходи, що з’єднують Небо і землю.

Сон Якова, Доменіко Фетті

У Священному Писанні є розповідь про прабатька нашого Господа патріарха Якова. Одного разу він залишився ночувати в пустинному місці один і коли заснув, то побачив уві сні подобу вежі, що піднімається східцями в небо, і ангелів Божих, які піднімалися і сходили вниз, а вгорі – престол Небесного Царя. І коли Яків прокинувся, він зрозумів, що якийсь таємничий, невидимий нашим очам зв’язок між світом Божим і земним світом. Уві сні він здався йому у вигляді вежі зі східцями, що йдуть у небо, і він сказав: “Святе місце це”.

І відтоді багато людей, коли замислювалися про шлях людський, порівнювали його з довгим сходженням на високу вежу, або, краще сказати, на високу неприступну гору, вершину якої не видно із землі.

Ви пам’ятаєте, як сказав Господь Своїм першим апостолам, що вони побачать небо «відкрите і ангелів Божих, які піднімаються і спускаються» (Ін. 1:51) на землю. Тобто ця віддаленість людей від Бога, відірваність смертних і грішних людей від Творця як би заповниться цим зв’язком.

Хто зв’язав Небо і землю? Хто зв’язав Бога і людину? Боголюдина, Господь наш Ісус Христос! Значить, вже не так безмежно далеке Небо, не так воно від нас відірване! Є східці, якими ми осмілюємося підніматися і сходити.

Навколо древніх гір, куди люди приходили і молилися, стали селитися відлюдники і подвижники. Так було і біля Афонської гори, і біля Синайської гори, і в інших прекрасних пустинних місцях.

І от у Синайській пустелі біля гори Божої жив Іоанн Ліствичник. У маленькому монастирі проводив він свої дні: у молитві, у праці, у думах про весь світ, про долі людей, які потерпають від зла, що панує у світі. Часто вранці, ще до сходу сонця, він виходив помолитися, дивився на Синайську гору і бачив темні долини, вкриті сутінком, бачив гострі вершини, що прямують у хмари. Але от піднімалася зоря, вершини гір ставали яскраво-червоними від сонця, що сходило, а внизу ще була пітьма.

У цей час деякі благочестиві паломники, самостійно чи групами, починають сходження увись, щоб помолитися там, де Господь являвся пророку Мойсею. І йдуть, йдуть  слизькими, незручними стежинами, піднімаються крутизною, бояться поглянути вниз, але йдуть вгору до цих вершин, які освітлюються сонцем!

І от тоді преподобний Іоанн наше людське життя порівняв з цією горою, якою піднімаються паломники, і зрозумів, що потрібне постійне сходження, а хто не йде вгору, той буде вимушений блукати внизу і залишиться назавжди в полоні пітьми і невіри.

Так, дорогі мої, наше життя є шлях і хто не хоче йти, хто думає, що можна бути християнином і тупцювати на місці, той обманює і себе, і Бога. Пройде десять, двадцять, шістдесят років; якщо нічого для Господа не зробив, якщо ні в чому не просунувся, значить, марно пройшли ці роки. Одні піднімалися, другі йшли вгору, а ця людина ходила навколо в темряві і в покрові смертному.

Нам так страшно подумати про це, бо на горі чекає Господь, а внизу пітьма… Пітьма гріха, лінощів, відсталості, недбання. Там-то ми і тупцюємо, хоча і вважаємо себе православними християнами, але далеко, далеко обігнали нас інші!

Більш того, ця гора сходження, ці сходи – небесні, особливі! Коли піднімаєшся простими сходами, можеш зупинитися і стояти, а там – інакше. Якщо зупинишся, підеш вниз, назад – на ній не можна зупинятися!

Кожен з вас знає по собі, що буває, коли перестає людина молитися. Здається, закинула молитву, бо справи, те і се, але пройшов час – тиждень, два, місяць – і як потім важко відновити своє серце! Як потім важко повернутися до молитви, бо душа пішла назад; не на місці стояла, а втратила те, що мала.

Тільки вперед! Тільки стукатися до Бога! Тільки просити допомоги на цьому шляху! А шлях цей важкий: з одного боку – прірва смутку, з другого боку – погрожують обвали спокус, з третього боку – тріщини випробувань і скорботи. Але є і помічники, є і провідники, є і дороговказні знаки на цій дорозі.

Головний наш дороговказний знак – Священне Писання. Відкриваємо його, і там для нас все накреслено: як підніматися до Бога в Його Царство. Є і дороговказні знаки на цій дорозі, подібні до стрілок, які вказують: тут шлях до світла, а тут шлях до погибелі. Отже, ми всі прекрасно знаємо, і все нам дано.

І, нарешті, є провідники. Що це за провідники? Наші захисники, заступники, друзі, наші старші брати – це святі, преподобні учителі. Їх життя для нас – повчання і настанова, вони завжди живі і моляться за нас, і кожного з нас ангел Господній опікає. Кожен з нас має свого святого покровителя і свого ангела-хранителя. Пам’ятайте про них, знайте, що вони не кинуть вас посеред дороги, і тоді вони зможуть допомогти вам.

Інші кажуть, а що ж ми падаємо, чому ми зриваємося, чому ми зазнаємо невдач у цих своїх спробах піднятися? А відповідь знаходиться в сьогоднішньому Євангелії. Запитує Господь батька хворої дитини: “Чи віруєш?” А той говорить: “Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству” (Мк. 9:24). І тоді Господь зцілив його сина. Так і на нашій дорозі. Якщо ми вирішили себе ввірити Богові, якщо ми цілком Йому віддані, тоді і допомога буде.

А якщо ми йдемо побоюючись, сумніваючись, ремствуючи, сумуючи, замислюючись, як би що не вийшло, не буде нам тоді допомоги, бо ми самі відводимо від себе рятівну руку Божу, протягнуту нам.

Йде вже друга половина Великого посту. Хто з нас знає, чи доживемо ми з вами до наступного посту, до наступної, а можливо, навіть і до цієї Пасхи? Життя проходить, все йде. Будемо ж квапитися збирати скарби в серці своєму зараз. Зараз підніматимемося цими сходинками. Сходинками молитви, сходинками добра, сходинками стриманості; і тоді усі помічники оточать нас, тоді заговорять усі дороговказні знаки. Тоді Сам Господь, Який вгорі, на сяючій вершині, чекає на нас, протягне нам Свою руку і зміцнить нас на нашому важкому шляху. Амінь.

Автор: протоієрей Олександр Мень

Усе по темі: Четверта неділя Великого посту