Вір, бійся, проси!

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Можливо, ще до того моменту, як людина усвідомлює себе християнином, вона вже знає, відчуває, хоч і не завжди зізнається собі в цьому, що вона – грішна, що вона не гідна Бога і тієї страшної жертви, яку Бог за неї, грішну, приніс. Відчуває людина, здогадується, відчуває в самій потаємній глибині своєї душі, куди вона нікого і ніколи не допускає, що не може вона сам, своїми силами виправити своє глибоке розбещення. Не може бідна, пропаща людина сама себе врятувати. Не може сама, своїми силами добитися навіть малого: жити за тим моральним законом, який сама собі встановлює. Згадайте, що апостол Павло пише в посланні до Римлян: “Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблюБідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерти?” (Рим. 7:19,24).

Хто ж позбавить нас, бідних, від смерті вічної, від геєни вогненної, від вогню пекельного? З цього положення є два шляхи. Один – у вічну погибель, коли людина впадає в страшний гріх відчаю і перестає вірити в те, що навіть на порозі смерті все ще можна змінити, перестає сподіватися на нескінченну милість нашого Спасителя і скоює самогубство, неважливо – фізичне чи моральне, коли вбиває душу свою відчаєм, безнадійністю, пияцтвом або оскаженілим безбожжям.

Але є, слава Богу, і інший шлях. Цей шлях відкриває нам приклад святої преподобної Марії Єгипетської, чию блаженну пам’ять свята Церква нині благоговійно вшановує. Це – шлях упокореного усвідомлення своєї немочі, своєї слабкості, неможливості що б то не було змінити, поліпшити себе власними силами. Це – шлях духовної убогості, який вказав нам Господь у заповідях блаженства. Пам’ятаєте? “Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне” (Мф. 5:3). Царство Небесне уготоване тим, хто зрозумів, що не на себе, не на свої таланти, не на силу своєї волі потрібно їм сподіватися, а на безмежну і творчу благодать Божу.

Коли людина по милості Божій раптом це розуміє, коли вона розуміє, що така слабкість, така убогість, таке самоприменшення – не принизливе, а рятівне, коли вона розуміє, що плакати про свої гріхи – не соромно, що каятися, просити, благати про прощення – не соромно, тоді їй відкривається знання, що дійсно людська гідність та істинні права людини – це не гордовите самопіднесення, а упокорене і мужнє усвідомлення своєї немочі і наполегливе шукання Того, Хто допоможе, Хто врятує, Хто Один зможе позбавити нас “від цього тіла смерті”.

У таборах, у в’язницях у ув’язнених є такий закон: “не вір, не бійся, не проси”. Я іноді думаю, що якби сатана писав вірші, це був би його вірш: “Не вір, не бійся, не проси…” Ні, вір, і вір до кінця, вір, що спасіння прийде, вір, коли вже набридне усім, хто разом чекає, вір, що зміна в тобі обов’язково настане, обов’язково станеться, і гріх буде переможений. Бійся! Бійся передусім свого власного відчаю, бійся своєї власної невіри, бійся смутку і туги, бо смуток і туга руйнують душу, руйнують віру, руйнують надію на спасіння. І проси, звичайно. Проси, благай про спасіння, про силу побороти пристрасті, побороти млявість і духовну сонливість. Проси, благай, кричи хоч би для того, щоб на Страшному Суді сказати: “Так, Господи, нічого в мене не вийшло, але я все життя своє, кожну хвилину кричав до Тебе, просив Тебе, благав Тебе!” І тоді тебе ніхто не засудить…

Сорок років Марія Єгипетська в дикій пустелі благала Господа про те, щоб її залишили, покинули блудні мрії, щоб душа її змінилася. І диво сталося. Колишня блудниця стала святою. От як вона втомилася, змучилася від свого гріха, от як захотіла вона чистоти і правди! Через те Церква з такою любов’ю згадує про неї сьогодні. Її приклад – велика розрада усім нам, бо якщо в неї вийшло, то, можливо, вийде і в нас. Звичайно, вийде! Треба тільки скучити за Богом, за праведністю, за чистим і святим життям, за Царством Небесним. Скучити в нашій повсякденній метушні і зрозуміти: тільки Господь може допомогти, тільки в Нього треба шукати і просити сил.

Соромно поклонятися ідолам, соромно поклонятися горілці, наркотикам, смачним стравам. Соромно поклонятися людині. Не соромно, а радісно і гідно, поклонятися Богові! Вір, бійся і проси.

І ще одне важливо пам’ятати. Для того, щоб захотіти іншого життя, треба скучити в цьому, занудьгувати від своїх гріхів. Але для цього – необхідно побачити їх в усьому їх соромі, в усій ганьбі.

Як би нам навчитися хоч би зараз, у дні Великого Посту, не зменшувати і не вибачати свої власні гріхи, а спробувати чесно і мужньо побачити і усвідомити їх.

Потрібно нам навчитися в преподобної Марії Єгипетської однієї важливої християнської якості. Тої самої, яку вже в минулому столітті сформулював преподобний Силуан Афонський: “Тримай розум твій у пеклі і не зневіряйся”. Потрібно нам навчиться пам’ятати постійно про свої гріхи, бачити їх і не сумувати від споглядання цієї дійсно трагічної картини, не зневірятися, а твердо вірити і сподіватися на те, що Господь наш Ісус Христос і нам на Страшному Суді скаже, як Він сказав жінці-блудниці: “Віра твоя спасла тебе; йди з миром” (Лк. 7:50). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: П’ята неділя Великого посту