Єрусалимські городяни теж хотіли простого людського щастя

Вхід Господній в Єрусалим, П’єтро Лоренцетті

От вже дві тисячі років, ми, християни, то шукаємо Бога, то тікаємо від Нього. Так віра в наших душах змінюється зрадою. Так з давніх часів і понині, усе в тій же самій Церкві, усі ті ж самі люди, ми, християни, то з радістю кричимо “осанна”, то з люттю – “розіпни Його!” І наш Бог, бачить і знає це. Знав і тоді в Єрусалимі, знає і зараз. Він знає, що чекає велике місто, Він знає, що чекає весь світ, і тому – плаче.

Євангеліст Лука пише про це так: “І коли, наблизившись, побачив місто, то заплакав над ним” (Лк. 19:41). Господь наш плаче про нас з вами, і ці сльози Христові – гіркий докір нам усім і одночасно, як це ні дивно, ці сльози нашого Бога – знак надії. Адже тільки вчора Господь плакав про померлого Лазаря, і от – Лазар живий! Означає і в нас є надія на життя, означає і для нас не все втрачено.

Тільки тріумфуючи і радіючи, не можна забувати навіщо наш Бог і Спаситель іде в Єрусалим. Він іде туди помирати. Увесь жах події, яку ми сьогодні святкуємо полягає в тому, що ніхто з тих, хто стоїть уздовж цього недовгого шляху, ніхто не здогадується, не знає, що віслюк везе Сина Божого на Голгофу. На смерть.

Пригадайте євангельську розповідь про те, як Христос в оточенні Своїх відданих учнів і друзів ще тільки почав Свій шлях до Єрусалиму з Йордану, зробив ще лише перші кроки до Хреста, і поруч не було сторонніх, не було чужих, а були тільки свої – які люблять Його; найближчі з них, ті, кого Він брав із собою на гору Преображення, хто був посвячений у найпотаємніші таємниці, Яків і Іоанн, після прямих слів Спасителя про те, що “видадуть Його язичникам, і глузуватимуть з Нього, і скривдять Його, і обплюють Його. І будуть бити, і уб’ють Його” (Лк. 18:32,33), – Яків і Іоанн просять Його, як ми б тепер сказали “про теплі містечка”. “Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй” (Мк. 10:37). І Господь ще раз говорить Своїм учням про Свою смерть і про те, що тільки цим, тільки стражданням, тільки Хрестом Він може поділитися з ними.

Люди з пальмовими гілками в руках там, біля єрусалимських стін і ми, що стоїмо в цьому храмі з гілками верби, які замінюють нам сьогодні пальмове віття, чого ми чекаємо від Господа Ісуса, чого ми просимо в Нього зараз, у мить, коли починається Скорботний шлях Спасителя нашого на Хрест? Я знаю, що просив у Христа той натовп єрусалимських городян і кожен з тих, хто стоїть тут. Знаю, бо і сам прошу тільки цього: здоров’я, щастя, благополуччя, тихого безтурботного життя. “Теплого містечка”, просто кажучи. І абсолютно неважливо в які конкретні форми ці прохання втілюються.

Вхід Христа в Єрусалим, Пітер Рубенс

Адже городяни єрусалимські теж хотіли простого людського щастя, цілком законних речей: свободи від римських окупантів, релігійної і національної свободи, і хліба, і життя для себе і для дітей своїх. Вони хотіли того ж, чого і ми хочемо. І ці бажання не були незаконні. Так само як цілком законні і наші молитовні прохання до Бога і Спасителя нашого. Тільки от біда, ніхто з тих, хто волав “Осанна” не зрозумів, що для того, щоб воскреснути для нового життя, для того, щоб повстати з поневолення чи римським окупантам чи просто гріховним пристрастям, треба “трудитися до крові”, треба йти за Христом. Треба пити Чашу, яку Він п’є.

Городяни єрусалимські цього не зрозуміли. Не пройшло і п’яти днів, як багато з тих, хто захоплено кричав “Осанна”, люто заволали: “Розіпни Його!”.

Нам треба пам’ятати про цю страшну помилку. Нам, які стоять з вербовими гілками в руках, і тим самим свідчить, що ми так само, як і вони зустрічаємо Христа, треба утриматися від їхньої помилки. Нам треба зрозуміти, що нашими гріхами, нашою холодністю, нашою спокійною байдужістю Христос розпинається знову і знову. Нам треба зрозуміти, що це ми, а не давно померлі жителі спекотливої Палестини, чекаємо від Господа нашого “теплого містечка”, а Він закликає нас до довіри і слідування за Ним. Якщо ми цього не зрозуміємо і не віддамо Йому своє довірливе серце, своє життя, свою долю, не боячись і не жахаючись нічому, що чекає на нас, боюся, що і ми заволаємо дуже скоро: “Розіпни Його!”.

Адже для того, щоб так згрішити, зовсім не обов’язково насправді закликати до розп’яття. Досить просто забути про нього. Жити так, як ніби не було в історії страшної страти на Голгофі, жити як живуть мільйони людей, навіть не утрудняючи себе питанням: “Чого Бог хоче від мене?”

Увесь Великий піст Церква намагалася пробудити в нас покаянне почуття. Якщо спробувати в коротких словах визначити, що це таке, то, очевидно, що це – розуміння того, що Розп’яття – це наших рук справа. Розп’яття стало можливим, тому що ріс і множився гріх у кожному з людей. І ми знаємо, що так само, як і в ті далекі часи, він росте і множиться в нас, безсоромністю, лінню, жадністю, ненавистю.

І от на порозі страсних днів, коли починається сходження Бога нашого на Хрест, спробуємо зрозуміти, що це – наших рук справа. Гріх і смерть – теж справа наших рук. І зрозумівши це, з новою силою, з новою надією згадаємо про сльози Спасителя, бо цими сльозами, цією любов’ю, цією жалістю до людини чотириденний Лазар воскрес із мертвих. Цими сльозами і ми повстанемо від гріха. Цими сльозами і світ врятований буде. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Вхід Господній в Єрусалим