Недовіра до Воскресіння

Христос воскрес! У жодному другому зі своїх тверджень не зустрічає християнство такого заперечення, недовіри, кепкування, як саме в цьому твердженні: у твердженні, що Христос воскрес, що в історії людства, в історії світу, і хоча б тільки в одній людині, але смерть була переможена. Чи, як писав апостол Павло, “поглинута смерть перемогою” (1Кор. 15:54), поглинена життям.

Це заперечення, ця недовіра, це кепкування почалися із самого початку. За оповіданням книги Діянь апостольських – одного із самих ранніх християнських документів, – коли апостол Павло прийшов в Афіни – тодішній центр освіти, філософії, науки, – його зустріли спочатку з цікавістю і з повагою. Йому дозволили виступити на ареопагу, тобто зборах найзнаменитіших філософів і вчених тих днів. Його готові були вислухати з увагою. І доки він говорив про Бога взагалі, його слухали. Але от він дійшов до головного, осереддя своєї віри: він став говорити про повстання Христа з мертвих. І тут поважні філософи і вчені засміялися, сказали йому: “Про це послухаємо тебе іншим часом” (Діян.17:32) – і припинили збори, твердо впевнені, звичайно, що такої нісенітниці вони ні завтра і ні в який інший день слухати не будуть.

І ось, цей сміх, це кепкування продовжують, здається, звучати і в наші дні. І сміються тут з різних, так би мовити, позицій. Афінські філософи і вчені були людьми релігійними. Саме грецька філософія і найбільший її представник Платон виносили і філософськи як би обґрунтували ідею безсмертя людської душі. І багатьом доказ цей здається переконливим і понині. Але, як це не здасться з першого погляду дивним, саме тому, що ці греки так твердо вірили в безсмертну душу, їм здавалася ця проповідь про воскресіння такою нісенітницею. Віками вони прагнули переконати і себе, і других, що тіло і матерія, що все це життя – тільки темниця, в’язниця, в якій терпить ??? ця безсмертна душа. Віками вони прагнули довести, що смерть – це і є бажане звільнення. Віками вони прищеплювали людській свідомості презирство до грубої матерії, до тіла. І раптом якийсь нікому невідомий проповідник стверджує, що істина не в безсмерті душі, а у воскресінні ось цього самого тіла і що смерть – це останній ворог, який має бути знищений і роздавлений. І це було так нечувано, так йшло наперекір усьому, що виносила грецька філософія і релігія, що так прекрасно довів Платон у своєму досі знаменитому діалозі “Федон”, що на все це вони навіть не розсердилися, а тільки розсміялися. “Про це, – сказали вони, – послухаємо тебе іншим часом“. Це було, таким чином, заперечення воскресіння з позицій ідеалістичних: від своєрідного презирства до світу і до матерії. Очевидно, що для такого світовідчуття воскресіння тільки і могло здаватися нісенітницею і абсурдом.

Потім, вже ближче до нас, саме цей ідеалізм виявився розвінчаним. Тепер над ним почали сміятися, його сталі заперечувати. В ім’я чого? Цього разу в ім’я зворотної крайності – крайності матеріалістичної. Це було заперечення, передусім, самої душі, про яку ідеалізм стверджував, що вона безсмертна. Заперечення всього духовного, що не піддається почуттям, не піддається емпіричному досвіду. І оскільки матерія знає тільки смерть, знає тільки вічний закон розкладання і зникнення всього індивідуального і особистого, тут знову пролунав сміх, знову було знехтуване з презирством і зневагою воскресіння.

Отже, подвійне заперечення. Заперечення з боку тих, хто хоче тільки духу і тому не хоче матерії. Заперечення з боку тих, хто хоче тільки матерії і тому не хоче духу. Ідеалізм і матеріалізм, що заперечують один одного, але разом як би єдиним фронтом заперечують воскресіння. І ось, віками йде ця гра в хованки. Віками гойдаються ці гойдалки: від ідеалізму до матеріалізму, а потім знову – від матеріалізму до ідеалізму. А між ними розташовується християнство, про яке із самого початку було сказане, що воно “для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство” (1Кор.1:23).

Воно спокійно, і твердо переконує, що і дух і матерія однаково від Бога, однаково Божі, тому їх розподіл у смерті – зло і трагедія, що весь задум Божий про світ і є якраз воскресіння: дух, який торжествує в матерії, матерія, що пронизується духом.

Сміються одні і зникають у пітьмі. Сміються другі і теж зникають у пітьмі. Вчорашні філософії викликають сміх сьогоднішніх школярів, а завтра сміятимуться над тим, хто з пихатою важливістю проголошує “істину” сьогодні. А віруючі, які всі освітлені пасхальною радістю, як би не чуючи цього сміху, тихо, майже нечутно, кажуть: “Христос воскрес!” Але ці майже нечутні в гуркоті світу слова виявляються голоснішими, твердішими за слова скороминущої світській мудрості. І не було ще за дві тисячі років того, щоб у відповідь на ці слова не пролунало у відповідь тріумфуюче: “Воістину воскрес!” Дійсно, як сказано в Євангелії: “Світло в темряві світить, і темрява не огорнула його” (Ін.1:5).

Автор: протопресвітер Олександр Шмеман

Усе по темі: Пасха