Таємниця Хреста

В однієї багатої людини були два сини. Старший був тихим, працелюбним і слухняним; молодший, навпаки, був ледачим, легковажним і примхливим. Він любив втікати з дому, щоб зустрічатися зі всякими бродягами, і цим засмучував батька.

Одного дня, коли батько зі старшим сином відлучилися на декілька днів, молодший син влаштував удома вечірку для своїх друзів. Загриміла музика, полилося вино. Друзі, розпалені вином, посварилися. Сталася потворна бійка з пораненнями і пожежею в домі. Ховаючись від покарання, молодший син втік. Старшому синові стало шкода свого молодшого брата, який став на поганий шлях, і він почав його всюди шукати. Після довгих мандрувань він, нарешті, знайшов його, хворого і виснаженого, у в’язниці якогось прикордонного селища. Давши судді викуп, старший брат підлікував і одягнув його, а потім привів у маєток батька. Молодший син, усвідомлюючи свою провину, боявся показатися на очі батькові. Тоді старший син, прийшовши до батька, впав перед ним на коліна і із сльозами став просити пробачити молодшого, ручаючись, що той тепер виправився, пропонуючи відшкодувати батьку всі збитки, заподіяні молодшим братом. Батько, зворушений такою любов’ю старшого сина, пробачив молодшого і прийняв його як повноправного сина. Молодший же син, напоумлений знегодами і, особливо, добротою свого старшого брата, абсолютно змінився. Інші роки свого життя він був втіхою і підтримкою своєму престарілому батьку.

Схожість цього сюжету з Євангельським оповіданням спасіння людського роду, здійсненого Господом Ісусом Христом, полягає в тому, що люди, подібно до молодшого брата, стали жити неправедно, позбавили себе райського життя і піддалися безлічі лих. Господь Ісус Христос, подібно до старшого брата, прийшов у наш грішний світ, щоб нас спасти і повернути в Отчий дім – рай. Він нас звільнив від полону гріха і вилікував наші душевні недуги. Своїм подвигом Він повернув нам благовоління Небесного Отця, показав нам життєвий шлях і Своєю нескінченною любов’ю вдихнув у нас сили робити добро.

Щоб наблизити до розуміння рятівної справи Господа Ісуса Христа, Священне Писання користується оповіданнями-притчами, узятими з пастушачого і землеробського життя тих часів. Серед таких оповідань можна навести притчу про вівцю, що заблукала і яку знайшов і врятував добрий пастир; притчу про безплідну смоковницю, над якою трудився дбайливий садівник; притчу про виноградник, з якого прийшов зібрати плоди син хазяїна, і інші (Див. Мф. 18:12-14; Лк. 13:6-9; Іс. 5:1-8 і Мф. 21:33-44). Ці образні біблійні оповідання, з одного боку, показують нам, як рід людський заблукав і став безплідним духовно; з іншого боку, вони розкривають головну причину, що спонукала Сина Божого прийти у світ, – Його любов і співчуття до грішних людей.

Читаючи Євангелія, ми переконуємося, що хресний подвиг Боголюдини є центральною подією в Його земному житті. Своїми хресними стражданнями Він змив наші гріхи, покрив наш обов’язок перед Богом або, мовою Писання, нас “спокутав” (викупив). У Голгофі прихована незбагненна таємниця нескінченної правди і любові Божої. З дитячою простотою оповідають галилейські рибалки про те, як Єдинородний Син Божий, Котрий утілився, добровільно взяв на Себе провину всіх людей і постраждав за неї ганебною і тяжкою смертю на хресті; потім на третій день воскрес як переможець пекла і смерті. Апостоли не прагнуть пояснити, чому для очищення гріхів людства знадобилася саме така жахлива Жертва і чи існувала можливість спасти людей іншим, менш тяжким шляхом.

Поза сумнівом, що все життя Господа Ісуса Христа, кожне Його слово і вчинок були спрямовані до однієї мети – спасіння людини. До спасіння людей вело те, що Він прийшов на землю і став людиною; цим Він влив у слабкий людський організм струмінь Божественного життя. До спасіння людей вели Його молитва за весь мир, Його особистий приклад любові і співчуття до людей, приклад Його безкорисливості, чистоти, абсолютного послуху Богу-Отцю та інших чеснот. До спасіння людей було спрямоване Його божественне вчення про те, як слід вірити і жити, до чого слід прагнути. Його пророцтва і незліченні чудеса виявляли істинність Його слів і Його небесної місії. Проте, усі ці події в житті Спасителя не зменшують значення Голгофи. Читаючи Євангеліє, ми бачимо, що Його хресна смерть не сталася в результаті несприятливих обставин або була прийнята Ним для повчального прикладу учням, як деякі прагнуть спрощено пояснити, але була найважливішим моментом Його рятівної місії. Господь прийшов у світ для того, щоб Своїми стражданнями спасти нас!

Християнське вчення про хресну смерть Боголюдини нерідко є “каменем спотикання” для людей з релігійно-філософськими поняттями, що вже склалися. Як багатьом євреям, так і людям грецької культури апостольських часів уявлялося суперечливим твердження, що всемогутній і вічний Бог зійшов на землю в образі смертної людини, добровільно зазнав биття, зневаження і ганебну смерть, що цей подвиг міг принести духовну користь людству. “Це неможливо!” – заперечували одні; “Це не потрібно!” – стверджували інші.

Наявність такого “протиріччя” в християнській проповіді завжди була для її слухачів випробувальним каменем їхньої віри і послуху Богові. Апостол Павло у своєму посланні до Коринтян ділиться зі своїми учнями досвідом своїх проповідницьких праць:

Христос послав мене не хрестити, а благовістити, i не в премудрості слова, щоб не скасувати хреста Христового. Бо слово хресне для загиблих безумство є, а для нас, що спасаємось, – сила Божа. Бо написано: “Погублю мудрість мудреців i розум розумних відкину”. Де мудрець? Де книжник? Де допитливий віку цього? Чи не обернув Бог мудрість світу цього на безумство? Бо коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій, то угодно було Богові безумством проповіді спасти віруючих. Бо й юдеї вимагають чудес, i елліни шукають мудрости; а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство, для самих же покликаних, юдеїв i еллінів, – Христа, Божу силу i Божу премудрість” (1 Кор. 1:17-24).

Іншими словами, апостол роз’яснював, що те, що в християнстві деякими сприймалося як спокуса і безумство, фактично є справою найбільшої Божественної мудрості і всемогутності. Істина спокутної смерті і воскресіння Спасителя є фундаментом для багатьох інших християнських істин, наприклад, про освячення віруючих, про таїнства, про сенс страждань, про чесноти, про подвиг, про мету життя, про майбутній суд і воскресіння померлих, та багато іншого.

Те, як люди сприймають страждання Спасителя, показує напрям їхньої волі, добрий або злий. Це передбачив ще праведний Симеон Діві Марії, коли Вона принесла в Храм Божественного Немовляти: “Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання… щоб відкрилися помисли багатьох сердець” (Лк. 2:34,35). При цьому, спокутна смерть Христа, будучи подією нез’ясовною в поняттях земної логіки і навіть “спокусливою для загиблих”, має силу, що відроджує і яку відчуває і до якої прагне віруюче серце. Оновлені і зігріті цією духовною силою, з трепетом схилялися перед Голгофою як останні раби, так і наймогутніші царі; як темні неуки, так і найбільші учені. (Таємниця спокутування людства тісно пов’язана з цілим рядом важливих релігійних і психологічних чинників. Тому для з’ясування таємниці спокутування потрібно:

а) зрозуміти, в чому власне полягає гріховне ушкодження людини і послаблення її волі для опору злу;

б) потрібно зрозуміти, як диявольська воля, завдяки гріху, дістала можливість впливати і навіть полонити людську волю;

в) потрібно зрозуміти таємничу силу любові, її здатність позитивно впливати на людину і ушляхетнювати її. При цьому, якщо любов найбільше виявляє себе в жертовному служінні ближньому, то, поза сумнівом, віддача за нього життя є вищий прояв любові;

г) від розуміння сили людської любові потрібно піднятися до розуміння сили Божественної любові і того, як вона проникає в душу віруючого і перетворює його внутрішній світ;

д) крім того, у спокутній смерті Спасителя є сторона, що виходить за межі людського світу, а саме: На хресті сталася битва між Богом і гордим Денницею, в якому Бог, ховаючись під виглядом немічної плоті, вийшов переможцем. Подробиці цієї духовної битви і Божественної перемоги залишаються для нас таємницею. Навіть Ангели, згідно апостолу Петру, не цілком розуміють таємницю спокутування (1Пет. 1:12). Вона – запечатана книга, яку міг розкрити лише Агнець Божий (Одкр. 5:1-7).