Діла Божі

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

І, проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження. Ученики Його запитали в Нього: Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився? Ісус відповів: ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі” (Ін. 9.1-3).

Як хочеться, щоб диво і мене не минуло стороною! Як хочеться, щоб хоч би крапелька з того океану благодаті, який обрушився на сліпонародженого, дісталася й мені! Адже подумати тільки, у цього нещасного не було того, чим бачать, не було в нього очей у звичайному розумінні. Господь не зцілив його від хвороби, ні! Він дав йому нове, раніше небачене життя.

Так на цьому бідному сліпому “відкрилися діла Божі“, про які казав Господь Своїм апостолам. Але невже “діло Боже” – усього лише лікувати біснуватих, зціляти хворих, годувати п’ятьма хлібами тисячі голодних? Хіба тільки для вирішення наших життєвих проблем здійснилося Боговтілення, хіба потім помер на Голгофі Син Людський, щоб тільки нам легше, зручніше, простіше було жити? Якщо це так, тоді незрозуміло, чому тільки обраним, тільки одиницям, таким, як нещасний єрусалимський сліпий, дано було пережити цю радість прозріння. “А як же ми, – запитує кожна людина, у якої свої печалі, свої діти, що страждають, свій власний біль, – чому нам, Господи, доводиться нести нашу скорботу, нашу втому, чому наші близькі помирають від тяжких хвороб, і при цьому наша молитва, наші сльози, наші прохання як би і не задовольняються, як би і забуті, як би і не чує їх Господь? Якщо “діла Божі” відкрилися на сліпонародженому, то чому на мені вони не помітні?”

Днями одна добра жінка, чия мати помирає від тяжкої, незцілимої хвороби, сказала мені: “Я вірю в її одужання, і я вірю, що по цій моїй вірі мені і віддано буде – мама моя житиме!” Усією душею своєю, усіма своїми слабкими молитовними силами разом з цією жінкою і я кажу: “Дай Бог!” І в той же час запитую і себе, і її, і вас: у що ж ми з вами віримо? Чи в те, що якщо Лазар чотириденний воскрес, то і ми – кожен – через чотири дні після смерті зможемо воскреснути? Чи в тому наша віра полягає, що якщо цей сліпонароджений прозрів, то й всі сліпі можуть набути зору, варто їм тільки гарненько повірити в це? Ми, християни, хіба в це віримо?

От ми сьогодні всі разом, як і за кожною літургією, співали наш православний Символ віри, у коротких і енергійних формулах якого зафіксована віра Церкви, переконаність Церкви, а значить, і кожного з нас у тому, що таке “діла Божі”. “Чекаю воскресіння мертвих. І життя будучого віку”. Зверніть увагу: не життя безтурботного, не вічної молодості, не здоров’я багатирського – “життя будучого віку” сподіваємося ми причаститися в результаті життєвого подвигу, у результаті всіх наших молитовних зусиль, і сподіваємося, бо Бог за нас помер на Хресті!

Ми якось усі забуваємо, що Господь став людиною і прийняв за нас хресні муки не для того, щоб ми були багатими і здоровими, а для того, щоб ми були іншими: такими, наприклад, як Марія Єгипетська в Йорданській пустелі. Тобто готовими відмовитися від будь-яких зручностей і радощів життєвих, готовими кров пролити за свою віру у вічне життя. Господь хоче, щоб ми були досконалими, “як Отець наш Небесний досконалий” Ні більше і ні менше! І коли ми сповідуємо віру у воскресіння і вічне життя, ми повинні б зрозуміти, що “якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів” (Ін. 12.24). Тобто, щоб жити вічно, треба навчитися померти, треба зуміти відмовитися від того, що тут, сьогодні здається нам життям, що тут і зараз здається нам найважливішим, бо віра – це, передусім, довіра своєму Богові. Це ясне розуміння того: якщо Бог посилає скорботу, її потрібно прийняти, бо Бог мене любить, бо Бог не хоче смерті грішника, бо скорбота ця обернеться для мене радістю.

Один чернець, коли його возводили в єпископський сан, сказав народу Божому страшні слова: “З молодих років я поклав собі в міру віри і сил нічого в Бога не просити і ні від чого не відмовлятися”. От віра! От довіра! От що не може бути осоромленим ніколи! Спробуємо приміряти це просте правило на себе – жах бере! Як це: ніколи нічого не просити?

Тому, коли ми просимо Бога помножити в нас віру, ми повинні б розуміти, чого ми насправді просимо. Справа Божа на землі – вести нас на Небо. Чудеса, які Господь здійснює, – усього лише ікони, образи того невимовного щастя, тої досконалої радості, яка чекає на нас там, де “нема хвороби, печалі і зітхання”, в обителях нашого Небесного Отця. Це там воскреснуть усі мертві, це там прозріють усі сліпі, це там висохнуть усі сльози, бо, як сказав апостол Павло, “не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його” (2 Кор. 2.9).

Не засмучуйтеся, скорботні! Не плачте, залишені! Не сумуйте, гнані! Наша радість – попереду, бо дійсно воскрес Христос! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про сліпого