Вознесіння: повернення на Батьківщину

Біблійна хмара

Біблійні хмари ховають найцікавіше. Під завісою хмар Бог приховує Свої таємниці. Хмари укутали Синай у дні Завіту, і там одна хмара ховала іншу, з якої Господь говорив з Мойсеєм. І скинію, і храм освячувала таємнича хмара, як би приховуючи те, про що говорити ще рано. Ісая бачив Бога-воїна, Який відвідував Єгипет верхи на хмарі. Єзекиїль і Даниїл споглядали Творця і Суддю, укритого хмарою від пророків Своїх і тайновидців.

Біблійна хмара – знак одкровення і схову. Бог відкриває Себе, приховуючи; говорить, недоговорюючи, бо те, що більше слів, вимагає іншої зрілості та іншої зіркості. Навіть вічний знак милосердя Божого – веселка, а для людей старовини – бойовий лук, повішений мирно і дозвільно для того, щоб більше не ранити людей, – і веселка ховалася в хмарах, вказуючи на прийдешнє одкровення, на ту повноту милосердя, про яку людині важко навіть помислити.

Сорок днів Христос – Безсмертний Бог і Воскресла Людина – зустрічався зі Своїми учнями, розділяв з ними трапезу, учив їх і наставляв, а потім вознісся в них на очах на небо, прихований хмарою. Вони вже бачили цей таємничий знак – не всі, тільки троє, – але там, на горі Преображення, вже була ця світла хмара, що приховувала щось навіть від обраних, що одночасно навіювало страх і вселяло надію. І от – знову одкровення, і знову таємниця.

Радість апостолів

Вознесіння, Доссо Доссі

Апостол Марк, найскромніший і найпростіший з євангелістів, сказав прямо і без зайвих мудровань: “Господь же, після розмови з ними, вознісся на небо і сів праворуч Бога” (Мк.16:19). Що вам тут незрозуміло? Де Христос? – Вознісся на небо. Що Він там робить? – Сидить праворуч від Свого Отця. Адже це очевидно. І дуже логічно. А що приховала хмара? – Тайну про кожного з нас. Тайну, яка лише передчувається нами. Надія, що виступає в смутних, розмитих образах, надія, що дає негасиму радість.

Звідки ця радість, така недоречна на лицях апостолів? – Адже вони щойно попрощалися зі Своїм Учителем! Вони Його так несподівано і страшно втратили, бачили Його страту, муки і смерть. Ховали в поспіху і відчаї, а потім так само несподівано знайшли, і жили радістю цього отримання. І через сорок днів Він пішов вже назовсім, а вони раді: “Вони, поклонившись Йому, повернулися до Єрусалима з великою радістю” (Лк. 24:52).

Як пояснити цю радість? Що їм сказала ця таємнича хмара? Що вони побачили за нею? Чому вони так довго дивилися на небо, так довго, що знадобилася допомога двох ангелів, щоб “розштовхати” апостолів і змусити їх повернутися у Святе місто?

Євангеліст Марк проговорився. Так завжди з простаками: доки премудрі і розумні будують теорії, намагаючись відточити терміни і методи, знайдеться хтось, хто одним словом видасть увесь секрет. Святий Марк не став приховувати нічого. Він повідомив однією фразою про джерело радості апостолів: Христос сів праворуч Отця.

Але ж ми про це знаємо. Це навіть увійшло до нашого Символу віри. Що тут незвичайного? Сидіння праворуч Отця – символ панування Месії, відомий біблійний образ. Чому ж він так схвилював апостолів? Бо вони не просто помислили чи відкрили, а побачили щось, що стосується кожного з нас.

Христос вказав людині на її місце

Вознесіння і сидіння праворуч Бога не просто месіанські образи, не частина історії виняткового героя – античного чи біблійного. Таких історій релігійна старовина знає чимало. Але Христос – не античний герой і не біблійний пророк. Христос – Бог Втілений. Бог, Який став людиною назавжди. Він вже ніколи не покине Свого тіла. Він – людина назавжди. Наш Брат. Наш Отець. Частина нашого людства. Невід’ємна частина нас самих, хто б ми не були, що б ми не робили. Своїм вознесінням Він щось важливе сказав не лише апостолам, але кожній людині на землі, з якою Він у справжнісінькій кровній спорідненості.

Христос вказав людині її місце. Він показав, де нам природно знаходитися, де наша справжня Батьківщина – поряд з Богом, із справжнім рідним і люблячим Отцем, у тому Царстві, де вже не потрібні жодні хмари і веселки, де я і Мій Отець – лицем до лиця – там наша Батьківщина. Своїм Вознесінням Господь показав людині її місце. Бог поставив кожного з нас на місце. Повернув нас туди, де нам і належить бути.

Що означає те, що Христос сидить праворуч Отця? Апостол Петро, який побачив цю таємницю за хмарою, праворуч Отця побачив – Петра, який сидить праворуч Отця. Апостол Іоанн – себе, Іоанна, який сидить праворуч Отця. І кожен з нас, вдивляючись у цю таємницю одкровення, побачить поряд з Богом – у радості – себе на своєму природному місці, там, де кожному з нас належить бути. Бо така воля Божа про людину. У Христі – кожен з нас – посаджений праворуч Бога.

У цьому одкровенні про небесну вітчизну і є джерело радості апостолів. Сенс самої події Вознесіння в словах, які хоч і прозвучали в Євангелії з іншого приводу, але передають саму суть сходження Христа на небо: “Бо так належить нам виконати всяку правду” (Мф. 3:15).

Сидіти праворуч Отця – от євангельська правда про людину. Наше “природне місце”, до якого ми неусвідомлено прагнемо, – бути з Богом, сидіти праворуч Отця. Людині природно бути святою, природно прагнути до святості. Не до святості статики і стерильності, а до святості як повноти життя і радості. Святість, про яку каже Євангеліє, не вимагає відкидання тілесності чи гидування землею і тілом. Євангельська святість виправдовує людину живу, виправдовує і зціляє всю землю, усе творіння.

Очікування нової таємниці

Щоб вознестися на небо і бути в спілкуванні з Отцем, Христу не знадобилося відкидати людське тіло і земну душу – з її пам’яттю, почуттями і бажаннями. Усе наше людське преобразилося в Христі, виправдалося і чекає на відкриття нової таємниці, на що вказує друга хмара Вознесіння.

Так, саме так: у розповіді про сходження Христа на небо була ще і друга хмара – таємничий знак одкровення і приховання останніх речей про Бога і людину. Пам’ятаєте ангелів, які виводили апостолів із споглядального стану після Вознесіння Христового? От що вони сказали здивованим учням: “Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо” (Діян. 1:11).

У таємниці Вознесіння є друга частина, що нерідко упускається. Вознесіння на небеса і сидіння праворуч Отця є прелюдія повернення – у хмарі і славі – для суду і кінцевого примирення неба і землі. А це означає, що не потрібно вже людині розриватися між небом і землею, бо все примириться під головою Христом, коли розтане остання хмара одкровення і таємниці, коли відкриється, що Батьківщина – це і є небо, а небо – це і є земля, і немає більше ворожнечі, і згине злість навік, і ми побачимо не приховане жодними хмарами Лице нашого справжнього Отця, Його люблячі руки обіймуть нас. І вже зараз ми живемо цією надією, іноді не розуміючи, звідки в нас ця туга, ця пам’ять Батьківщини, що не тамується.

Людині природно – бути святою

Усьому своє місце. Усьому свій час. Кожному – своє. Камінь падає вниз, вогонь спрямовується вгору, масло спливає над водою. Як би не слалися наші думки над землею, все одно тягне нас на Батьківщину, до нашої небесної батьківщини, до незримих світлих обителей. Так думали мислителі старовини. Так учив мудрий Аристотель, стверджуючи, що в кожної речі під сонцем є своє “природне місце”, до якого спрямовує її нездоланна сила єства. У цьому законі Філософ убачав таємницю руху: кожен предмет рухається, бо тягне його до свого “природного місця”, і тільки знайшовши його, набуває він спокою.

Наша “природна тяжкість” тягне нас на Батьківщину. Яка на небі. Яка на землі. Людині природно – бути з Богом. Людині природно – бути святою. Це наш самий нормальний стан, тому і тривожиться і хвилюється наше серце, і сумує по справжній чистоті і святості, по незабутньому Лицю нашого Отця. По дому – наша туга, по небесній вітчизні, яку набудемо ще на землі.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Усе по темі: Вознесіння Господнє