Про покликання апостолів

За простими, здавалося б, словам євангеліста про покликання апостолів ховається цілий переворот життя тих, хто усе залишив і пішов за Христом. Сьогодні про покликання говориться досить багато. І в школах, і в університетах, та і просто в звичайних будинках часто люди намагаються знайти своє покликання. І частенько проблеми в особистому і в громадському житті, проблеми з пошуком і вибором професії пов’язують з нерозумінням: яке ж у мене є покликання?

Така позиція не цілком правильна. Бо тим самим передбачається, що всі люди як би діляться на дві нерівні категорії – люди здібні, талановиті, і люди прості, безталанні. Насправді ж, з погляду Божественного задуму, нездібних людей немає.

І от коли ми бачимо, що для апостолів заклик Христовий був певною очевидністю, якій вони не могли протистояти, яка їх захопила як якийсь потужний рух чужої правильної волі, то ми повинні розуміти, що до кожного з нас Христовий заклик так само звернений. Але який результат чекає від нас Христос Спаситель?

А результат насправді дуже простий. Ми покликані передусім йти за Христом і наслідувати Його любов.

Я пригадую один випадок, який свого часу стався з пізніше прославленим святим отцем Іоанном Кронштадтським. Коли він був ще зовсім молодим священиком, якось він зайшов у будинок до однієї дуже бідної сім’ї в Кронштадті і побачив сумну картину: бруд, сморід, нещасна, змучена вічними п’янками свого чоловіка молода жінка, малі діти, один другого менше. Отець Іоанн зайшов у будинок, сів на стілець, узяв собі на коліна дітей і в цей момент раптом відчиняються двері і ввалюється абсолютно п’яний, з безумними очима чоловік. Побачивши в себе священика в квартирі, він просто озвірів. Він ледь не кинувся на нього, заволавши: “Що ти робиш, піп, у моєму будинку?!”

Отець Іоанн нічого не відповів. Він просто подивився йому в очі і сказав: “Дивися, в якому раю ти тут живеш – які в тебе милі діти, яка чудова трудівниця-дружина. Не потрібно міняти цей рай на чад шинку”.

Більше він не сказав ні слова, але за спогадами самого п’яниці, ці прості добрі слова, сказані без засудження, без докору, без всякої претензії на свою праведність, переламали усе життя колишнього грішника. Він розплакався, і з цими сльозами почався абсолютно інший шлях усього його життя.

От що робить любов. От що робить людина, коли вона виявляється вірною своєму найголовнішому покликанню – покликанню любити.

Допоможи ж нам, Господи, не намагатися затулятися від Бога своїми уявними чеснотами і талантами, коли Бог чекає від нас найголовнішого – таланту любити.

Автор: протоієрей Павло Великанов

Усе по темі: 2 Неділя після П’ятидесятниці