ЗГАДАЄМО ПРО ТОГО, ХТО ПОЛЮБИВ НАС!

Наслідуйте Бога, як діти улюблені” (Еф. 5:1)

Особлива властивість Бога – це любов (1 Ін. 4:8). Бог – це безмежне і животворче море любові, яке все наповнює. Від найбільшого до найменшого, усе існуюче – видиме і невидиме, включаючи кожну молекулу нашого єства, – усе є справа Його незбагненної любові і премудрості. Тому, природно чекати, що нашою найнасущнішою потребою має бути безперестанна подяка нашому Творцеві – і не лише за те, що Він покликав нас з небуття і дав нам життя, але і за те, що Він постійно з батьківською любов’ю піклується про нас.

Не потребуючи нікого, Бог за надлишком Своєї любові створив нас, щоб залучити до Свого вічного життя і блаженства. Його батьківська любов розкривається з особливою очевидністю в тій турботі, яку Він виявив у влаштуванні нашого людського єства і того житла, в якому мав намір нас поселити. Здавалося б, що людині так мало треба для існування, і можна б обмежитися найнасущнішим. Але Він за Своєю щедрістю створює цей неосяжний всесвіт з його незліченними галактиками і сузір’ями, з усією тією великою кількістю і грандіозною красою, які чарують наш розум і радують серце. Хто здатен належним чином описати красу творіння Божого – блакить неба і цілющу теплоту сонця, безмірність морів і грандіозність гірських хребтів, простір степів і білизну снігів, пахощі трав і квітів, спів птахів, дзюрчання струмків..!

Як ласкава мати, що піклується про своє дитя, Творець збагатив наш світ незліченною різноманітністю всіляких страв, що зміцнюють сили і приносять задоволення, а різні рослини і трави – для лікування і зміцнення здоров’я. Словом, усе навколо нас, до найнікчемнішої билинки, свідчить про щедрість і батьківську турботу Творця!

От чому вдумливі учені і філософи, споглядаючи природу, черпали в ній свої найсвітліші ідеї, а духовно-чуйні поети, композитори і живописці, натхненні її красою, створювали свої геніальні твори.

І не лише люди, але й взагалі все наділене життям відчуває потребу славословити Творця за Його премудрість і доброту, як свідчить тайновидець Іоанн, який чув небесних жителів, які співали гімн: “Достойний Ти, Господи, прийняти славу і честь і силу: бо Ти створив усе, і все з Твоєї волі існує і створено” – і коли вони співали так, то “всяке створіння, яке є на небі і на землі, і під землею, і на морі, і все, що в них, чув я, говорило: Тому, Хто сидить на престолі, і Агнцеві [Синові Божому] благословення і честь, і слава і держава на віки віків” (Одкр. 4:11 і 5:13).

І не лише за дар життя слід цінувати Господа, але й за те, що Він невпинно піклується про нас і милує – і не лише в загальному плані управління всесвітом – але і в кожній приватній події, так що жодна дрібниця в нашому житті не позбавлена Його батьківського погляду, так що навіть кожен волос на нашій голові перелічений Ним (див. Лк. 12:6,7).

Усвідомлюючи це за особистим досвідом, цар Давид нагадував собі: “Благослови, душе моя, Господа і, вся істото моя, ім’я святеє Його. Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його. Він очищає всі беззаконня твої, зціляє всі недуги твої. Він звільняє від тління життя твоє, вінчає тебе милістю і щедротами. Він виконує благі бажання твої: оновиться, подібно орляті, юність твояЩедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий. Не до кінця прогнівається і повік не ворогуватиме. Не за беззаконнями нашими вчинив нам і не за гріхами нашими воздав нам. Бо як високо небо над землею, так утвердив Господь милість Свою над тими, що бояться Його. Як далеко схід від заходу, так віддалив Він від нас беззаконня наші. Як отець милує дітей, так милує Господь тих, що бояться Його” (Псалом 102:1-5,8-13).

Найбільша ж й дійсно незбагненна справа милосердя, за яку слід невпинно дякувати Богові, це те, що Він послав у світ Свого Єдинородного Сина, Господа нашого Ісуса Христа, “щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16).

Якби перші люди зберегли моральну непорочність, якою Бог наділив їх, то ми, їхні нащадки, не знали б ні хвороб, ні скорботи, ні нещасть, ні смерті, але вічно насолоджувалися б райським життям. Усі наші лиха є результат первородного гріха наших прабатьків, а також наших власних гріхів. Гріх – це не просто каприз, непослух, але зухвалий бунт проти Законодавця, і Богові слід було б знищити людей, як розбещених і спаплюжених. Але замість цього Він, милостивий, з першого ж дня гріхопадіння наших прабатьків, став терпляче направляти долі людства до його морального відродження.

Увесь старозавітний період був часом підготовки людства до пришестя Месії-спасителя. Це був довгий і складний процес навчання людей вірі і створення тих необхідних умов (тієї “інфраструктури”), які б сприяли поширенню християнства всім світом.

Суть спокутного подвигу, здійсненого Сином Божим, наочно розкриває ряд євангельських притч, як наприклад: про вівцю, що заблукала, про безплідну смоковницю, про блудного сина, про доброго Пастиря. Оскільки людство заблукало подібно до безпорадної вівці, то Добрий Пастир пішов шукати її в горах і пустелях. І знайшовши її, Він не погнав, а ласкаво взяв на Свої плечі і поніс назад. Христос не лише навчив нас, як правильно вірити і жити, але взяв на Себе важкий тягар нашого беззаконня і Сам поніс покарання, на яке ми заслужили. О, незбагненні милосердя і любов!

І вся ця велика справа спокутування стосується не лише історичного минулого, але й до цього дня Бог прощає кожного з нас і духовно оновлює заради хресних страждань Свого Єдинородного Сина. І хоча ми щодня порушуємо Його заповіді, ображаємо Його своїми гріхами, Він терпляче чекає, чи не порозумнішаємо ми нарешті. І все це тому, що Бог хоче, “щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4).

Господь Ісус Христос так сильно нас любить, – пише старець Силуан, – що ми осягнути цього не можемо. Він любить нас, як Своїх дітей, і любов Його сильніша за любов матері, бо і матір може забути своє дитя, а Господь ніколи не забуває нас… Господь до того полюбив нас, що заради нас утілився, і пролив Кров Свою за нас, і Нею напоїв нас, і дав нам пречисте Тіло Своє; і так ми стали дітьми Його, від Плоті і Крові Його, і схожі на Господа в тілі, як рідні діти схожі на батька свого, незалежно від віку, і Дух Божий свідчить духу нашому, що ми вічно будемо з Ним…

Одна тільки нещасна закостенілість у гріхах і згубна неуважність у життєвій метушні робить серце наше нечутливим, так що ми переважно не помічаємо справи доброти Божої і не цінуємо Його батьківських турбот про нас.

Дійсно, багато людей настільки прив’язалися до земного, настільки заметушились у своїй гонитві за земним благополуччям, що не лише не дякують своєму Творцеві і Спасителеві, але навіть не згадують про Нього, так що Бог як би абсолютно не існує для них.

Але от що парадоксально: коли спіткає їх якесь горе чи хвороба, вони інстинктивно згадують, що Він є. Але, на жаль, тоді вони згадують про Нього, не для того, щоб виклопотати прощення і допомоги вийти зі скрутного положення, але з почуттям нарікання: “За що Він так покарав мене! Адже є скільки людей гірших за мене, які благоденствують, а от мене покарав!”

Ремствувати на Бога – це велике безумство і несправедливість по відношенню до Того, Хто все робить для нашого блага. Самі люди відвернулися від Бога, щодня грішать, зневажають усі моральні норми, кривдять один одного, а потім ще докоряють Богу в тому злі, яке самі посіяли. По суті вони докоряють Богові за те, що Він дав нам вільну волю і не перешкоджає нам робити те, що хочемо. Бог довготерпеливо чекає і не карає, бо Він не хоче смерті грішника, але щоб він навернувся від зла і жив (див. Єз. 33:11).

Нещастя в цьому житті – не це покарання, а нагадування, що ми не вічні в цьому житті, що всім нам доведеться предстати перед Суддею і відповісти за свої вчинки, як пояснює ап. Павло: “Будучи ж судимі, караємось від Господа, щоб не бути засудженими зі світом” (1 Кор. 11:32). І звичайний батько карає своїх дітей, не щоб помститися їм, а щоб напоумити. Карає, а самому боляче, бо бажає їм добра.

Наскільки Господь милосердно ілюструє наступну біблійну розповідь. Коли цар Давид згрішив, пророк Гад прийшов до Давида і запропонував йому обрати собі одне з трьох покарань: “Або три роки – голод, або три місяці будеш ти переслідуваний ворогами твоїми і меч ворогів твоїх буде досягати тебе; або три дні – меч Господній і моровиця на землі й ангел Господній, який знищує в усіх краях Ізраїля”. І відповів Давид пророкові: “Тяжко мені дуже, але нехай краще впаду в руки Господа, бо дуже велике милосердя Його, тільки б не впасти мені в руки людські” (1 Пар. 21:8-14).

От як пояснює преподобний Антоній Великий поняття “гніву” по відношенню до Бога: “Бог незмінно благий. Деякі вважають, що Він радіє за добрих, від злих відвертається, на грішників гнівається, а коли вони каються, стає милостивим до них. На це слід сказати, що насправді Бог не радіє і не гнівається, бо радість і гнів – це властивості обмежених людей. Безглуздо думати, щоб Божеству було добре чи погано через справи людські. Бог благий і тільки благе творить, шкодити ж нікому не шкодить, перебуваючи незмінним і завжди однаковим. А ми, коли буваємо добрі, то вступаємо в спілкування з Богом, через схожість з Ним, а коли стаємо злими, то віддаляємося від Нього через несхожість з Ним… Так що сказати: Бог відвертається від злих, – є те ж саме, що сказати: сонце ховається від позбавлених зору”.

Всякі життєві скорботи і труднощі потрібно розглядати, як напоумлення, що посилається нам для виправлення. “Як мати учить ходити немовля, – наставляє святий Іоанн Кронштадтський, – так Господь учить нас живій вірі в Нього. Мати поставить немовля, сама відійде, а йому велить йти до себе. Немовля плаче без підтримки матері, хоче йти до неї, та боїться зробити крок, або прагне підійти, та падає. Так і Господь учить християнина вірити в Нього. Наша віра слабка, як немовля, яке вчиться ходити. Господь на якийсь час залишає християнина і піддає його різним лихам, а потім, коли виникає нужда, рятує. Господь велить дивитися на Нього і йти до Нього. Християнин прагне бачити Господа, але серце, не навчене спогляданню Бога, боїться своєї сміливості, спотикається і падає. А Господь близько і готовий як би на Свої руки взяти немічного християнина. Тому при різній скорботі чи підступах диявола навчися очима свого серця дивиться на Спасителя. Сміливо дивись на Нього, як на невичерпну скарбницю добра, і старанно моли Його, щоб Він допоміг тобі. І негайно отримаєш про що просиш. Головне, тут сердечне бачення Господа і надія на Нього як на Всевишнього. Це істинно від досвіду! Так Господь учить нас усвідомлювати нашу неміч і сподіватися на Нього”.

Тому щодня нагадуватимемо собі, як сильно Господь любить нас і як багато Він зробив і продовжує робити, щоб спасти нас. “Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам всього?” (Рим. 8:32).

Ці нагадування, з одного боку, зміцнять у нас почуття вдячності Богові, а з іншого – спонукають нас краще ставитися до людей, згідно написаного: “Наслідуйте Бога, як діти улюблені” (Еф. 5:1).

Замислимося над цією фразою: ми не в змозі наслідувати Бога здавалося б ні в чому – ні в Його всемогутності, ні у всюдиприсутності, ні в жодних інших Його божественних властивостях. Проте ми можемо наслідувати Його в любові і повинні чинити так! І це для нас велика честь. Тому будемо милосердні, як і Отець наш милосердний (Лк. 6:36).