Золото і Солома

Море, Іван Айвазовський

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

З тих самих пір, коли Господь, розгніваний непотребством людства, що загрузло в гріхах, вирішив разом покінчити з родом людським, наславши на нього нищівні води Потопу, з тих самих пір грізна водна стихія знаменує собою кінцеву погибель. Недаремно Сам Христос, передбачаючи жахливу долю спокусника «малих цих», каже, що такому «краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18:6). Ця «глибина морська» – символ пекла, знак того місця, звідки немає виходу, звідки немає порятунку.

Тому спроба ходіння по водах простої грішної людини – це виклик самому князеві пітьми. Те, що доступно Вічному і Святому Богові, – нерозв’язне завдання для нащадка пропащого Адама. Гріхи, як чавунні кулі, прикуті до кісточок, тягнуть нас у глибину безодні, не дають безтурботно ковзати по поверхні вод. «Маловіре! Чого ти засумнівався?» (Мф. 14:31) Тому і засумнівався, що подібно до насінини, що впало на камінь: «слухає слово і зразу ж з радістю сприймає його, але не має кореня в собі, будучи нестійким; коли ж настає скрута або гоніння через слово це, відразу спокушається» (Мф. 13:20,21). Увесь рід людський такий. Апостол просто показав нам, як у дзеркалі, нас самих. Адже ми теж часом готові на будь-який подвиг в ім’я Христове, але варто тільки почати, варто тільки зробити крок у безодню, як страх, лінь, непостійність, життєві піклування, невигубне бажання спокою примушують нас відступати, забуваючи про минулі клятви.

І зауважимо, адже це не Господь піддає нас випробуванню понад наших сил. Адже це не Господь змусив нас колись увійти до числа народу Божого, хреститися, стати християнами. Адже це ми самі, по добрій волі. Зовсім як апостол Петро: «Господи! Якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді» (Мф. 14:28). Грішна людина, як правило, упевнена, що вона готова і здатна на подвиг. Діяння праведників уявляються їй цілком досяжними, і вона не помічає, що в житіях їх ми знайомимося вже з підсумком їх багаторічної, загальножиттєвої боротьби. Будь-яку книжку про подвиги святих прочитаєш за кілька днів, а трудитися потрібно все життя. От коли розумієш, що вказівка апостола: «любов довготерпить» (1Кор. 13:4) – означає буквально: «терпить завжди».

Неважко ступити один крок у напрямку до святості, важко йти, не зупиняючись, усе життя. Як і апостолові Петру, нам часто дістає бажання стрибнути в безодню, проте, як і він, «побачивши ж сильний вітер» (Мф. 14:30), ми в останню мить лякаємося майбутнього подвигу, і нам стає страшно. Ніч, що панує в душі грішника, похмура і жахлива, і вітри пристрастей, що охоплюють її, здатні збити з ніг. Що з того, що ми готові протистояти спокусі зарізати ближнього свого, – чи не ми так легко піддаємося на спокусу лихословити його? Хіба не ясно, що тому, хто щодня вбиває людину словом, не виправдатися тим, що він ніколи не проливав нічиєї крові? Але біс-спокусник заколисує нашу совість зрадницькими міркуваннями, що є на білому світі негідники і гірші за нас, і наша покаянна рішучість залишає нас якраз тоді, коли вона особливо потрібна.

Апостол став тонути, бо забув про попередження Спасителя: «Бо без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:5). Так і кожен з нас потоне в «дріб’язкових» гріхах, якщо сподіватиметься тільки на свої сили.

Апостол був врятований, бо зрозумів, що йти за Господом, покладаючись на себе, неможливо. Він зрозумів, ні, він навіть не встиг зрозуміти, він усім своїм нутром відчув, що без Христа йому – смерть, і смерть негайна! Тому і заволав він що є сили: «Господи, спаси мене!» (Мф. 14:30).

А нам усе здається: от ще маленьке зусилля, от я ще акафіст прочитаю, от ще попощуся і піду по водах, «як по суші»! Що тут дивного, я ж тепер християнин! А про те ми забули, що звання це, як і всяке звання дається не по благих намірах, якими всі ми, як відомо, багаті, але за результатами всього нашого життя. Саме про це пише у своєму посланні в Коринф, яке ми читали сьогодні, апостол Павло, коли каже: «Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Ісус Христос. Чи будує хто на цій основі із золота, срібла, дорогоцінних каменів, дерева, сіна, соломи, – діло кожного виявиться; бо день покаже, тому що у вогні відкривається, і вогонь випробовує діло кожного‚ яке воно є» (1.Кор. 3:11-13).

Легко оголосити усім і кожному, що життя своє ми будуємо на основі, «яка є Ісус Христос», легко урочисто проголосити себе християнином. Проте не забуватимемо про те, що нас запитають рано чи пізно, з чого ми будували на цьому фундаменті християнства. Що пожертвували на зведення «стін Єрусалимських» (див. Пс. 50:20) у своїй душі – золото і срібло або сіно і солому? Віддали ми Господові краще, що у нас є, або, не здатні пожертвувати життям, кинули Йому мідну монету? Говорячи просто, чи молилися ми завжди, коли Церква нам наказувала це робити, або залишали для молитви час, коли душі нашій, спустошеній метушнею і турботами дня, не було вже сил молитися?

Не осмілюйся, людино, ходити по воді, поки не цілком твердо ходиш по суші, але старайся те мале, що можеш зробити для Господа, робити чесно і до кінця. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 9 неділя після П’ятидесятниці