В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Ми всі з вами знаємо, що в житті нашому сьогодні і щодня продовжує Господь бути серед нас, проповідувати серед нас, зціляти серед нас, жити у Своїй Церкві. Тому ми кажемо, що життя Церкви Христової є продовження Євангельської історії, є продовження відвідування Богом світу.
Коли ми з вами йдемо до Святої Чаші, знову Тайна Вечеря звершується. Коли ми чуємо Слово Боже, ми знову як би потрапляємо в ті дні, коли Господь сповіщав Свою Благу Звістку. Коли ми молимося Йому, ми знову як би ті самі люди, ті сліпі, ті кульгаві, ті спраглі істини та правди, які приходили до Нього. І разом з апостолами ми повторюємо: «Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного» (Ін. 6:68).
От сьогодні ми з вами чули слова апостола Павла про те, як усіма нами будується, твориться Церква. Ми як би каміння в цій будівлі, але основа цієї будівлі – Сам Господь. І апостол каже, що не на якій іншій основі будувати неможливо. Ні на людських надіях, ні на людських земних сподіваннях. Ми будуємо на диві, на Боголюдині. І немає іншої сили, окрім сили втіленого Христа Спасителя, Який прийшов кожного з нас спасти, кожного з нас до Себе привести, як пастух приводить вівцю, що заблукала. І от знову воскрешає перед нами євангеліст ту ніч, коли учні пливли озером, і вітер був противний, а Господь по воді пішов до них назустріч. Вони, побачивши в темряві Його фігуру, закричали від жаху. Це була дивна подія, учні – аж до самого ранку не могли отямитися, але ж це диво здійснюється для нас і тут, і тепер.
Подумайте: от цей човен, який Господь відправив попереду Себе, а Сам пішов на гору молитися. Він нібито їх залишив, нібито кинув одних напризволяще. І хвилі кидають їх човен, і вони можуть потонути, і ніч темна навколо – морок, вода, загибель і безодня. І вони в страху, вони покинуті. Чи не так і в нас з вами, коли ми зазнаємо труднощі, випробування, спокуси. Іноді нам здається, що Бог нас покинув, що ми одні, що нам нема на що спертися, що життя схоже на безпросвітний морок, і що немає виходу, що нас підстерігають навколо лише провали, що врешті-решт ми підемо на дно, і немає нам спасіння. Адже Господь у той час стояв високо на горі і молився… Молився за мир. Духом возносився до Свого Небесного Отця і, звичайно, молився за тих, хто внизу. Він стояв високо, а вони там, внизу, боролися з хвилями.
Так і нині, коли нам стає важко, у нас є Первосвященик і Єдиний Заступник, що стоїть над нами. Це Господь Ісус. Потрібно тільки пам’ятати, апостоли забули про це. Тому були в страху від вітру і хвиль. А Він не лише молився там, вгорі, але спустився і пішов до них. У Нього не було човна, тому Він ступив на воду і пішов назустріч тим, хто гине. Так само і до нас Господь у важкі хвилини нашого життя приходить. Він йде, але ми цього ще не знаємо, Він наближається, але наше серце ще повне страху.
Уявіть собі, як вони побачили Його в темряві: навколо бурхливе море, ледь-ледь світло місяця проглядає, і раптом з’являється хтось, хто йде по воді, як по суші. Вони закричали, думаючи, що настав їх кінець, думаючи, що це привід, який погрожує їм загибеллю. Вони закричали, і тоді серед шуму моря почули Його слова: «Підбадьоритеся, це Я, не бійтеся». Вони були уражені і покидали весла, і зупинилися серед моря, гойдані хвилями, а Він йшов до них назустріч у темряві, і тоді вони підбадьорилися, а Петро закричав: «Господи! Якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді» (Мф. 14:28).
Так і в нас у житті буває. Коли стає воно зовсім нестерпним, голос Спасителя Христа каже нам: «Це Я тут, не бійтеся, не жахайтеся, бо це море кориться Мені, це життя кориться Мені, тільки вірте, тільки тримайтеся за Мене. Тримайте курс свого човна на Мене. Це Я, не бійтеся».
І Петро захотів до Нього наблизитися в цей момент, піти за Ним. Більш того – хотів наслідувати Його і йти, як Господь, по воді. І Господь не зупинив його… Навпаки, Він сказав: «Йди, йди!» Так і нас Слово Боже закликає до наслідування Христа Спасителя.
«Ставайте подібні мені, як я Христу» (1Кор. 4:16), – каже апостол Павло. Вчиться життю, яке накреслене в Євангелії. Дивіться на Христа, Який як би розіпнутий перед нашими очима. Якщо ми в Нього не вчитимемося, навіщо ж тоді це святе Божественне Життя проходить перед нами? «Ставайте подібні мені, як я Христу». Петро захотів наслідувати Христа, захотів йти, і Господь схвалив його вибір. «Йди!» – сказав Він, і ми, якщо хочемо жити по-євангельські, обов’язково почуємо голос Христовий. Йди! Йди ти теж, йди, але не бійся, знаючи, що навколо бушують хвилі, знаючи, що тебе, можливо, чекає і самотність. Адже Петро пішов один, інші учні не пішли за ним. Вони залишилися в човні розгублені та перелякані. І ще йому треба було піти на ризик, бо уявіть собі: ступити крок у безодню, яка знаходиться в постійному русі. Бризки піни, темно і страшно… Кинутися нібито в порожнечу. Але він знав, що попереду Господь і здійснив крок туди.
У цьому ризик нашої віри. Ми завжди повинні йти на цей ризик, бо інакше серце наше ніколи не навернеться до Господа по-справжньому. Тільки вперед, тільки вперед до Нього. І от Петро пішов, і тоді, коли він дивився не на хвилі, а дивився на Господа, що йде попереду, він йшов по воді… Це було диво! У древніх єгиптян, у яких не було букв, для кожного поняття були свої значки, ієрогліфи. І для поняття неможливого, дивовижного був значок: чоловічок, що йде по воді. Завжди люди розуміли, що неможливо йти по воді. А апостол Павло нам каже: «Усе можу в Ісусі Христі, Який мене зміцнює» (Флп. 4:13) Господь Сам нам сказав: «Хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить» (Ін. 14:12). Чому з нами не стається чудес? – Тільки по нашому маловір’ю. Очі наші заплющені…
Кожен з нас, якби дійсно осмислено дивився на життя своє, то постійно бачив би це диво присутності Божої. Це диво постійне і повсякденне, коли наша душа, зломлена, роздавлена, піднімається з дна – більше диво, ніж людина, що йде по водах. І на молитву ми мало сподіваємося, а Він чує, коли ми дійсно взиваємо до Нього. Тільки взивати потрібно цілком віддавши Йому серце, а не як Петро, який пішов, але відвів очі від Христа Спасителя, подивився на бурхливі під ногами хвилі, і тут же почав тонути. У ту саму мить, коли він подивився на ці жахливі хвилі, а не на Христа, він втратив дивовижну здатність йти по воді, став тонути і закричав: «Господи! Спаси мене, я потопаю!». Звичайно, Петро плавати умів, він був рибалкою, але в цей момент у нього серце впало, сили його покинули, і він у мороці пішов на дно. І все-таки одна думка, що поруч десь Господь, у нього залишилася, і він звернувся: «Спаси мене, гину». Він тут же відчув твердість протягнутої до нього руки і почув слова: «Маловіре! Чого ти засумнівався?»
От так і ми з вами, отримуючи підтримку і допомогу Божу, тут же починаємо коливатися і думати: «Можливо, це збіг, можливо, так і потрібно, можливо, це було б неминуче?» Відразу починаємо пояснювати по-своєму, по-людськи, і тоді все в нас знову починає рушитися.
Богові віддають або все або нічого.
А коли ми починаємо коливатися, коли думки наші двояться, тоді все, як у Петра, йде в нас з-під ніг, і ми тонемо. І дай-то Бог, щоб тоді, коли ми відчуємо свою близьку загибель, щоб ми вигукнули: «Господи, спаси мене, я гину». Духовно гину, духовно помираю, черствішаю, втрачаю віру і Твою присутність! І тоді нехай буде рука Його тверда, коли вона нас підтримає і скаже: «Маловіре! Чого ти засумнівався?».
Давно все це було, дві тисячі років тому, але мільйони людей продовжують цей шлях по «морю», мільйони людей впродовж усіх віків і нині по всій землі бачать Того, Хто йде серед хвиль життя і каже нам, розгубленим і слабким, і грішним, – Він каже нам: «Підбадьоритеся, це Я, не бійтеся. Я тут, поряд з вами. Я можу протягнути вам руку». І завжди в цьому Євангелії нам дається знак, що Ісус Христос і учора, і сьогодні, і завтра Той же! Амінь.
Автор: протоієрей Олександр Мень
Усе по темі: 9 неділя після П’ятидесятниці