Ісус іде по морю

Ходіння по воді, Гюстав Доре

Зараз ми переживаємо нелегкі часи, і в тій неспокійній ночі, про яку розповідає сьогоднішнє Євангеліє, Ісус показав нам, як переживати їх разом з Ним. Слід пам’ятати про це, коли знову настане спокій. Тиверіядське озеро подібне на кожного з нас. Воно досить мале – щонайбільше завдовжки 20 км та завширшки 12 км – і не дуже глибоке – приблизно 48 м. Це, звичайно, не безкрає море.., проте, коли на ньому бушують зустрічні вітри, воно немов зривається з ланцюга, нагадує розлючений океан.

Не думаймо лише про ті бурі, які нападають на нас зусібіч, але також про ті бурі, ще небезпечніші, які, коли за бортом неспокійно, хитають нас ізсередини та, здається, ось-ось перекинуть. Хвилі накочуються на нас, ми боремося із зустрічними вітрами – пригніченням, внутрішнім заціпенінням, жорсткістю, образами, – а ті несподівані, нездоланні підводні течії, через які часом уже не знаємо, куди пливемо: ми виснажені, не маємо сили веслувати, а ніч темна.

Здається, настає крах, а де в той час Ісус? Він недалеко від нас, Він ближче, ніж будь-коли, у ще тіснішій єдності з нами, ніж раніше: Він зійшов на гору, осторонь, щоб помолитися, і коли настав вечір, Він тут, на самоті. У ці божевільні часи, коли наше місто атакує руйнація всякого життя, Ісус найперше просить нас про те, щоб ми зійшли на гору (а це завжди нелегко!) – на гору молитви, і стояли там разом з Ним перед лицем Отця. Нам треба лише розчинитися в Його молитві. Зараз ми менше, ніж зазвичай, уміємо молитися «як слід»; але коли перебуваємо в Ньому перед лицем Отця, то навіть, опинившись «самі» посеред бурі, будемо з усіма Його стомленими братами: разом з Ним будемо для них правдивою Церквою.

О четвертій сторожі ночі, тобто після третьої години, Господь іде до нас, «по морю» (Мф. 14:25). Якщо ми тільки те й робили, що веслували проти розлюченого вітру, нам важко впізнати Його, бо нашим єдиним горизонтом є наша стривожена уява. Але якщо ми молилися, поки веслували, в тиші серця та серед галасу смерті чуємо голос того, хто «утвердив землю на водах» (Пс. 135:6): «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся» (Мф. 14:27).

Можливо, – це залежить від нас – що, як Петро, вагаючись між довірою та сумнівом, ми захочемо піти далі.., щоби бути з Господом. Але знаймо, що ми зможемо піти назустріч бурі лише за умови, що не дивитимемося на себе самих, ані на загрозливі хвилі, ні на свою слабкість, а лише на Нього, на Ісуса.

Ісус каже кожному з нас: «Прийди!» (Мф. 14:29), але ми ризикуємо втопитися, поки не покладемо всю свою довіру виключно на Господа. Саме про це мусимо пам’ятати в майбутньому. За першим діалогом: «Господи, спаси мене!»… – «Маловіре! Чого ти засумнівався?» (Мф. 14:30 – 31), для нас мав би пролунати діалог люблячої довіри: «Прийди!» (Мф. 14:29); «Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя. Господь – твердиня моя.., заступник мій» (Пс. 17:2,3).

Найчудеснішою в тій євангельській ситуації є Господня рука. Вона дивовижна. Він уже простягав її тещі Петра, дочці Іаїра. Ця рука торкалася прокаженого, Він розкрив її, проколену на дереві хреста, і нею Він вивів на волю тих, що були ув’язнені в смерті, коли зійшов до пекла. Саме вона опускається до нас в Його вознесінні, яке триває постійно, благословляючи нас. У Твоїй руці, Господи, наша сила, в ній є Твоя любов до нас.

Якщо для того, щоб розквітла любов, потрібна віра, як нам триматися в стосунках з Господом, Який так любить людей? Як би ми поводилися зараз стосовно дорогих нам людей? Розкривали б перед ними свої побоювання, хитання? Так, якщо вони можуть допомогти нам полегшити цю ношу, але в іншому випадку – ні, бо хочемо радше додавати їм відваги та надії. Перед Ісусом нам нічого приховувати, ми можемо і повинні відкрити перед Ним свою слабкість.., але вміймо також подарувати Йому трохи усмішок, усмішок серця. Він знає наше страждання і знає страждання всіх невинно замордованих: Він знає його зсередини, бо вповні пережив та поніс його. Йому нема потреби нагадувати про нього, хіба що, подібно, як у молитвах заступництва на Божественній літургії, з подякою за все та з довірою. Такою мала би бути наша усмішка серця до того, Хто промовляє до нас уже не через бурю, як до Йова, а з трону Свого хреста, в любові.

І тоді вітер вщухає. Богородиця співстраждання навчить нас тієї лагідної любові, яка проганяє всякий страх зі серця. То ж ми будемо Церквою співстраждання для багатьох тих, які серед бурі ще не знають свого Спасителя. Амінь.

Автор: Жан Корбон

Усе по темі: 9 неділя після П’ятидесятниці