Як нам простити один одного

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Бувають слова, які дарують радість. Бувають розмови, що викликають жах. Коли ми читаємо в Євангелії: “Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас“, – серце наше переповнює надія. Надія на те, що Господь нас прийме такими, які ми є. Бо ми справді працюємо – мало, погано, ліниво, але працюємо. І ми дійсно обтяжені скорботою, хворобами, пристрастями, тяготами життєвими.

Але є слова, теж євангельські слова, які мене, наприклад, та і вас, напевно, засмучують і жахають. Такі слова, які ми прочитали сьогодні: “І, розгнівавшись, господар віддав його мучителям, доки не віддасть йому всього боргу. Так і Отець Мій Небесний учинить з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його” (Мф. 18:34,35).

Для того, щоб наслідувати уготоване нам Царство Небесне, нам треба навчитися прощати наших кривдників, наших боржників “від серця”, тобто до кінця, до найбільш прихованого куточка душі. А якщо не так, тоді “мучителі” візьмуться за нас, доки ми не віддамо усього боргу. Доки ми не розплатимося за всі наші злочини, за всі наші гріхи, за всі наші підступні і мерзотні помисли. Євангельський текст не залишає ілюзій на це: раб був винен своєму господарю десять тисяч талантів. Щоб це було зрозуміло, скажу, що талант – це грошова одиниця і що один динарій – це плата працівникові за один робочий день, а один талант дорівнював шести тисячам динаріїв. Таким чином, раб мав би  працювати на свого господаря 60 мільйонів днів, при тому, що життя людське триває в середньому не більше тридцяти тисяч днів. От образ величини нашого боргу Богові! От приблизна кількість гріхів, яку ми скоюємо впродовж усього нашого життя! От вони, євангельські десять тисяч талантів!

Очевидно, що жодними добрими справами, жодними зусиллями такий борг нам не покрити. І Господь дає нам спосіб порятунку. Нехай “простить від серця свого братові своєму провини його“, – каже нам Слово Боже. “Нехай простить від серця…” Господи, як же нам навчитися прощати від серця?

Коли двох злочинців спіймають на місці злочину і одного тут же страчують, а другого – відпустять, помилують, то той, хто вижив, цей помилуваний чи засуджуватиме страченого за його злочини і гріхи? Ні! Бо його власний гріх – такий же! Його власний гріх не спокутий стражданнями страти, його власний гріх явно викриває його совість. Тут вже не до засудження кого б то не було…

І от кожен з нас – такий доки помилуваний злочинець. Тільки ми вважаємо за краще про це швидше забути. І диявол допомагає нам у цьому. Він, ворог роду людського, усе робить для того, щоб ми не свої гріхи бачили, не своїми гріхами засмучувалися, не з ними боролися, а тільки тим і займалися, що підраховували гріхи і падіння інших людей, братів своїх у Христі. І тепер, дивіться, як же нам навчитися прощати, якщо ми кожну хвилину нашого життя витрачаємо на те, щоб споглядати і обговорювати чужі гріхи!

Доброчесні і морально бездоганні люди закликають нас боротися з такими страшними вадами, як пияцтво, наркоманія, сексуальна розбещеність. Але де ж знайдуться добрі люди, які призвуть нас боротися з власною злістю? Знаєте, ми всі грішники, але не всі п’яниці, не всі наркомани, не всі люті перелюбники і розпусники, але, Боже мій, ми всі, всі до одного – злі! Бо всі ми без виключення бачимо причини лих нашої країни, морального занепаду, війн і нещасть у злій волі, у злих діях певних людей. Але завжди – завжди! – це не ми, не я! Я – ні при чому!

Так, не всі ми наркомани. І не кожного з нас легко можна спокусити цим зіллям. Але кожен з нас легко попадається на гачок сатані, коли нам пропонують боротися із злом в інших, боротися за так звану «правду». Будь то в суспільстві, в уряді, на телебаченні, у своїй власній сім’ї. Скрізь ми бачимо нероб, лиходіїв, ледарів, «олігархів», розтлителів і наркоманів. І тихенько так, непомітно ми перестаємо займатися тим, до чого закликав нас Господь, тобто каятися у своїх гріхах, і починаємо, на радість сатані, чинити його справу – викривати брата свого. А брат, у свою чергу, зайнятий тим же. І от по всій країні крик, свист і улюлюкання: це ми, правдошукачі, урочисто тавруємо чужі гріхи! Неначе не нам сказав Христос: «І чому ж ти бачиш скалку в оці брата твого, а колоди, що є в оці твоєму, не відчуваєш?.. Лицеміре, вийми спершу колоду з ока твого, і тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Мф. 7:3-5). Боротьба із злом для православного означає лише одне – боротьбу із злом у самому собі. Всякий, хто розуміє це інакше, хоче він того чи ні, виконує антихристову справу на землі. Спаситель не посилав апостолів, не посилав і нас, грішних, викривати. «Йдіть, навчайте» зовсім не означає «Йдіть і викривайте».

Давайте згадаємо, що перед нами завдання незвичайної, нелюдської трудності: простити від серця. Зрозуміло, що, борючись із злом поза самим себе, зло простити неможливо. Адже воно зло! Як його прощати? І залишається лише один шлях. Виявити це зло, таке ж зло і, можливо, навіть гірше зло – у самому собі. І коли людина побачить, що вона – злочинець, що вона – останній грішник, тоді, звичайно, у неї не буде бажання засудити кого б то не було, тоді на всяку спробу викрити іншого людина відповість собі: «А сама я чим краще? А сама я хіба не потребую такого ж прощення, як і цей бідолаха?»

Простити від серця можна тільки тоді, коли серце твоє скрушене покаянням, коли ти точно знаєш, що ти сам потребуєш прощення, що твій борг Богові незрівнянно перевершує борг будь-якого безбожника, бо він не відає, що творить, а ти, християнин, ти – відаєш! І тепер запитай себе чесно, хто ти після цього, і із спокійною душею йди на черговий мітинг – викривати! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 11 неділя після П’ятидесятниці