Свято післясмертя

Успіння Пресвятої Богородиці – одне з найдивовижніших свят. Воно відкриває нам те, що відбудеться після нашої смерті.

До Христа смерть була сходженням у пекло, що для людини ставало вічною тугою, вічною мукою в межах смерті, в які зійшли після гріхопадіння Адам і Єва.

Але от туди сходить Христос, знищує пекельні ворота, виводить звідти людей, які очікували на Нього там, Своїм Воскресінням зціляє нашу природу. Наскільки іншою стає смерть! Якщо Христос до кривавого поту молиться в Гефсиманському саду, щоб минула Його чаша ця, то першомученик Стефан помирає в радості. Він каже, що бачить Христа праворуч Бога Отця.

Смерть перестала бути безвихіддю. Господь проломив цю стіну гріха Своїми стражданнями і любов’ю, пересилюючи людську ненависть і розбрат. Услід за Ним у Царство Боже входить Богородиця. Як пише святитель Григорій Палама, Вона совоскресає і входить у світло Христове.

Успіння та успіх

У слові “Успіння” ми чуємо додаткові сенси: успіння – це антонім смерті, це успіх, завершення, яке стає початком.

На іконі Успіння Пресвятої Богородиці ми бачимо Христа, Який тримає на руках немовля – душу Богородиці. При цьому тіло Пресвятої Богородиці, знаходиться на смертному одрі, а поруч перебувають апостоли.

Ця зустріч з Христом у смертний час стає і нашою долею. Якщо Мати Божа переходить межі смерті, тілесно також совоскресаючи, і входить у Царство Боже (про що співає Церква в молитвах Успіння), то ми чекаємо свого воскресіння під час Суду і Загального воскресіння. Але душа наша так само, перейшовши кордон часу в смертний час, зустрічає Христа, а Христос зустрічає нас.

Смерть більше не жах і кошмар, а надбання, про що пише святий апостол Павло. Там, за дверима смерті – Христос. Нам більше нічого боятися, крім гріхів, що відлучають нас від спілкування з Богом.

“Нехай буде Мені за словом твоїм”

Шлях до Христа, шлях до воскресіння і вічного життя в Царстві Небесному, який проходить Богородиця, починається задовго до Її народження – з тих молитов, які вимовляли Її батьки Іоаким і Анна, триває в дитячому віці служінням у Храмі Господньому, куди її віддали батьки за обітницею.

В Її відповіді Архангелу Гавриїлу в момент Благовіщення: “Нехай буде Мені за словом твоїм” (Лк. 1:38), – ми чуємо ту відповідь, яку колись не дала Богу Єва, яка зірвала плід і дала його Адаму, що призвело до початку розпаду, який обернувся нашою вічною загибеллю в Адамі і Єві.

Бог шукає людину

Людина від Бога відпадає – а Бог людину не залишає, незважаючи на всі наші людські немочі веде до Себе мале стадо, малу частину людства – через пророків, через святих Старого Завіту, через прабатьків і тих, хто навіть за межами Древнього Ізраїлю був Йому вірний (Мелхиседек або праведний Іов).

Через усіх праведників землі Він готує шлях для Себе. Слово Боже, Яким світ був створений, шукає людину “навіть до смерті”. Але щоб знайти людину навіть і в смерті, Слово Боже має пройти шляхом Адамовим. Для цього Йому потрібно стати плоттю, як пише Іоанн Богослов. Місце для Себе Він знаходить у серці Матері Божої, і Син Божий стає Сином Діви. І ми розуміємо, що все служіння Старозавітної Церкви, усі надії і сподівання пророків виконуються в Її відповіді: “Нехай буде Мені за словом твоїм“.

Свідок Христа

Бог приходить, утілюється і стає людиною. Через утілення Христос розділяє всі скорботи і страждання цього світу разом з нами. Разом з нами і Своєю Матір’ю Він не знаходить даху і народжується в хліві для худоби. Разом з Матір’ю і Йосифом тікає в Єгипет від Ірода. Тут ми бачимо Його упокорювання, безмежне упокорювання Бога, не в гордості, не у величі і славі, а в убогості, гоніннях, якщо дозволите – у безсиллі.

Він приймає всю скорботу, що випадає на нашу долю. А Мати Божа весь цей час поруч з Ним.

Вона була живим свідком Христа. Ще в той час, коли не були написані ні Євангелія, ні апостольські послання, Мати Божа багато розповідала апостолам про Його життя, особливо про ранні роки, про які вони могли не знати.

Це Вона йде Його шукати, коли Він залишився отроком у Храмі. Знайшовши Його, Вона чує дивовижні слова: “Я маю бути в тому, що належить Отцю Моєму” (Лк. 2:49), – і, як пише євангеліст Лука: “Зберігала всі слова ці в серці Своєму” (Лк. 2:51).

Це Вона просить Свого Сина помножити вино на весіллі в Кані Галилейській. Ніхто не просив Її про це – Вона Сама помітила, що вино не найкраще і його просто мало. А в людей весілля – у них радість. І Вона просить Свого Сина щось зробити. Господь відповідає, що ще не час, але на Її прохання перетворює воду на вино.

Турбота, помножена на любов

Якщо в земному житті Вона проявляла таку турботу про, начебто, малознайомих або взагалі, незнайомих людей (можливо, вони абсолютно випадково зайшли на це весілля), то за межею Успіння, після Її возз’єднання в усій повноті слави з Її Сином, Небесним Отцем і Святим Духом, ця Її турбота не зменшилася і не померкнула, а безмежно помножилася на любов Божу, яка була і перебуває в Її серце.

Тим самим стають ясними і зрозумілими всі чудеса, які здійснюються у відповідь на наше прохання до Божої Матері помолитися, попросити, поклопотатися про нас перед Сином про наші потреби і немочі.

Душу пройме меч…

Ми бачимо Мати Божу і біля хреста. У той час, як апостоли, окрім Іоанна Богослова, повтікали, Вона стояла там. Ми чуємо турботу про Неї Христа – розіп’ятого, Який страждає, зазнає знущання, образи і сміх з боку людей, заради яких Він прийшов у світ, чиїх дітей Він зціляв і воскрешав, з яких Він виганяв бісів. Вони прийшли познущатися, ще щось увірвати від цього дивного Праведника: воїни-язичники розібрали Його одяг, присвоїли собі Його цілий, зітканий хітон, натовп – отримав задоволення, дивлячись, як помирає Безвинний.

Господь, пересилюючи душевний і тілесний біль, з Хреста піклується про Свою Матір і каже апостолу Іоанну Богослову: “Це – Мати твоя!”, – а Їй: “Це – син Твій”.

Біля хреста ми згадуємо пророцтво Симеона, сказане ним під час Стрітення: що душу Матері Божої пройме меч. У тому числі цей меч – страждання Її безвинного Сина за людей, яке Вона споглядала. Мабуть, що Її душевні страждання були не меншими. Можливо, цим пояснюється те, що Її життя на землі після Вознесіння Христового було недовгим – бо Вона була вся там, з Ним.

Нашого роду

Сьогодні, у день Успіння, ми згадуємо про всі ці події і бачимо дивовижну любов Матері до Сина і Сина до Матері. Ця любов вміщує і нас. Мати Божа клопоче і про нас, і за Її молитвами Господь не залишає нас Своїми турботами і піклуванням.

Найголовніше, що нам стає зрозумілим: Мати Божа – нашого роду, людського, Вона тут, на землі пройшла Свій шлях. Можливо, були в Її серці на цьому шляху певні нерозуміння, але незважаючи на них Вона ввійшла до Царства Божого. І якщо про Неї Церква співає: “Чесніша від Херувимів і незрівнянно славніша від Серафимів”, то, напевно, є в цьому Царстві місце і для нас. Все, що від нас потрібно – самим відокремити себе від своїх хиб, в якийсь момент щиро, від усього серця, сказати: “Господи, Нехай буде Мені за Словом Твоїм“, – і вийти назустріч Слову, Яке вийшло назустріч нам, і ввійти до Царства Божого.

Раз вже ми туди входимо, давайте, дякуючи Богу, славлячи Його за турботу і промисел про нас, не забуватимемо і про ту Діву, Яка дала можливість Слову Божому стати плоттю, увійти до цього світу і спасти всіх нас. Постараємося зробити так, щоб і нам за межею життя і часу зустріти Христа, щоб нам було не дуже соромно за наші хиби. Постараємося жити так, щоб у нашому серці молитвами Його Матері для Небесного Царства залишилося місце – щоб вже тут, на землі стати його спадкоємцями. Амінь.

Автор: ієромонах Димитрій (Першін)

Усе по темі: Успіння Пресвятої Богородиці