Блаженне Успіння

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Нині закрила Свої пречисті очі Мати Пресвята Богородиця. Та, Якій «душу пройняв меч» (див. Лк. 2:35), нині спочила від скорботних і праведних трудів Своїх. Але не горює, не тужить Церква Христова, не чутно в співах сумних мотивів, немає в сьогоднішньому богослужінні ні відчаю, ні туги. Коли помер праведний Лазар, Сам Господь розплакався, «уболівав духом і зворушився» (Ін. 11:33), а нині тріумфуюча повнота церковна радісно свідчить всьому світу: «О, дивне чудо! Джерело життя у гробі покладається, і гріб стає ліствицею до неба; веселися, Гефсиманіє, Богородичний святий доме!»

От випадок, коли надгробне ридання воістину втілюється в тріумфуючий гімн «алілуя». От ситуація, коли замість сліз і безмірної скорботи «радуються земнородні, красуючись Твоєю Божественною славою». От свідоцтво тріумфу діла Христового на землі, коли Воскреслий і Вознесений, Відкрив нам дорогу на Небо, зводить у Дім Отця Свого Свою Мати, Яка стала Небом на землі, Діву Марію, що прославляється в церковних співах як ліствица небесна. І все тому, що Бог упокорюванням Пречистої зійшов у світ і став Людиною заради того, щоб і людина отримала можливість після закінчення земного подвигу увійти до райських обителей свого Небесного Отця.

Перша з «народжених жінками» (Мф. 11:11) здійснює нині сходження на Небо, воістину стаючи Тією, Яку християни у своїх церковних гімнах називають «Земле обітована; радуйся, бо з Тебе тече мед і молоко», бо народ Божий, Церква Христова, у своїх молитовних зітханнях не про луги і огрядні поля мріє, не сіл і укріплених міст шукає, а повсякчас благає свого Господа про істинну обітовану землю, про те Небесне Царство, про горній Єрусалим, «де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхань, а життя безкінечне». І от туди, у це вічне Царство любові, Син Людський возносить Свою Пречисту Мати, перетворюючи трагічну кончину на радісний початок, перетворюючи люту смерть у світле Успіння.

Кончина – безнадійна, бо на що і сподіватися, коли все кінчилося. Початок, як і ранок, завжди обіцяє. Смерть страхає, жахає і паралізує волю. Успіння народжує надію, зміцнює віру, пророкує про любов. «Якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, – каже нам Господь, – то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів» (Ін. 12:24). Так і життя людське, яке після гріхопадіння прабатьків неминуче мало закінчуватися смертю, може стати чи підготовкою і радісним передчуттям блаженного переходу у Вічність, чи судорожним очікуванням моторошного і неминучого кінця. І треба, подібно до пшеничного зерна, померти для світу, щоб воскреснути для Вічності. Треба так забути про себе, про свої пристрасті, про свої уявні права, як зробила це Мати Пресвята Богородиця, Яка, сказавши одного разу: «Я – раба Господня» (Лк. 1:38), усе Своє життя, що залишилося, зростала в цьому благому рабстві Своєму Господові. Умерши, як зерно, Вона і в блаженному Успінні Своєму залишилася з Тим, Кому належала завжди, зі Своїм Сином і Своїм Богом. Тому і по відходу Її в небесні чертоги тріумфально і радісно ублажають Її «всі роди» (Лк. 1:48). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Успіння Пресвятої Богородиці