Чому Бог “не відповідає” на молитви?

Притчі про митаря і фарисея присвячена безліч тлумачень, коментарів і проповідей. Автор цих рядків також доклав до цього свою руку. Але сьогодні хотілося б сказати не стільки про цей загальновідомий сюжет, скільки про іншу Христову притчу, яка в Євангелії передує розповіді про митаря і фарисея. Це притча про неправедного суддю.

Ця притча має на меті показати, що “треба завжди молитися і не занепадати духом” (Лк. 18:1). Герої цієї короткої розповіді – суддя і вдова. Суддя – людина, яка в будь-якому суспільстві займає вагоме положення. Вдова – жінка, яка не має ні годувальника, ні захисника. У чому полягала суть тяжби, яку вела вдова, ми не знаємо. Нам навіть точно невідомо, чи права вона була у своїх домаганнях. Більше того: про вдову взагалі нічого не сказано – чи була вона праведною жінкою або, можливо, вона була винною в порушенні Закону. Проте про суддю сказано цілком ясно: він: “Бога не боявся і людей не соромився” (Лк. 18:2) – і виходячи зі своїх моральних принципів (точніше, унаслідок їх відсутності) нехтував своїми обов’язками і відмовлявся захистити вдову (людину, за визначенням беззахисну) від її суперника.

Що ж робить вдова? Вона бере суддю наполегливістю. Вона, очевидно, не сподівається на те, що в ньому прокинеться совість – але вона розраховує, що доб’ється свого за рахунок наполегливості. І це для неї єдиний вихід: втрачати їй, судячи з усього, вже нічого. І її очікування виправдовуються – суддя вирішує зайнятися її справою.

Христос, розповівши притчу, тут же розкриває її сенс: якщо навіть неправедний суддя послухав наполегливі прохання вдови, то невже праведний Бог, люблячий Отець “не захистить обранців Своїх, що волають до Нього день і ніч?” (Лк. 18:7) Обов’язково захистить, хоча іноді і зволікає це робити.

Тут самий час поставити запитання: а чому, власне, Бог зволікає і не відразу чує наші благання? Невже Йому важко виконати все і відразу? Це питання люди ставлять собі і другим вже сотні років – і, звичайно, давно відомі і відповіді. Одна з них, думається, може бути такою. Наше життя, наші численні життєві обставини (часом обтяжливі і скорботні), за великим рахунком, мають значення лише через те, що через ці обставини ми залучені в спілкування з Богом і з нашими ближніми і виконуємо (або не виконуємо) дві найважливіші заповіді про любов (див. Лк. 10:27).

Що ж до наших, як прийнято говорити, базових потреб – то про них сказане в Нагорній проповіді: нам наказано просити для себе лише найнеобхідніше (Мф. 6:11) і не турбуватися заздалегідь про завтрашній день (Мф. 6:34). Але бувають ситуації, коли нам вкрай щось потрібне від Бога. Можливо, для нас це дійсно необхідно, а може бути, нам так тільки здається. Іноді ми просимо щось для себе, а іноді – для інших. І от нерідко буває так, що в подібних випадках процес важливіший за результат.

Ми не отримуємо те, що просимо – і знову і знову звертаємося до Господа з молитвою. Але самі ми при цьому занадто добре знаємо, що коли в нас все гаразд, ми здатні надовго забути про Бога.

Ми не отримуємо зцілення від хвороби – але сама хвороба стає для нас благом, бо ми несподівано для себе починаємо розуміти інших людей, які давно і непомітно для нас несуть хрест тієї чи іншої недуги, – і починаємо їх жаліти, прагнемо їм допомогти; ми починаємо цінувати те, що в нас було і, що важливіше, те, що в нас поки ще є, – і дякуємо Богу за Його милості, які, як підказує нам совість, ми нічим не заслужили.

Наш друг ніяк не може прийти в храм – і ми поступово усвідомлюємо людську свободу як священний і страшний Божий дар і стараємося хоч би самі не використовувати цей дар на зло собі та іншим людям.

Отже, Господь визнає, що виконує наші молитви не відразу, дає нам зрозуміти, що це не випадково, і в той же час обіцяє, що ми неодмінно будемо почуті – потрібна лише завзятість у молитві. Завзятість – і віра.

Але Син Людський, – запитує Христос, – коли прийде, чи знайде віру на землі?” У грецькому тексті перед словом віра стоїть артикль, що дає можливість дещо іншого прочитання: “…чи знайде таку віру?” – тобто віру, необхідну для невпинної, наполегливої молитви, відповіді на яку все немає і немає. Питання поставлене – але питання це риторичне, воно не вимагає відповіді, оскільки відповідь, загалом відома: Христос прийде вдруге на землю саме тоді, коли “охолоне любов у багатьох” (Мф. 24:12), а подібна віра буде рідкістю.

Так, необхідна умова для молитви – це віра. У самій же молитві важлива не лише кількість (наполегливість, навіть настирливість), але і якість. Молитися можна по-різному, з різним ставленням до Бога і до себе, з неоднаковим сприйняттям інших людей – бо, хочемо ми цього чи ні, наші ближні включаються в наші стосунки з Богом.

Для ілюстрації цієї думки Господь розповідає іншу притчу – про митаря і фарисея. Молитва фарисея досить просторова; ми цього не знаємо, але, можливо, фарисей заходив у Храм щодня – і вже напевно молився вдома, так що тут можна говорити про непогані кількісні показники. Зміст його молитви – передусім у вдячності Богові за власну праведність. І це саме по собі ще не погано. Але далі він виявляє презирство по відношенню до свого одноплемінника, який одночасно з ним зайшов помолитися в Храм – до митаря.

А як молився митар? Дуже коротко, не порівнюючи себе ні з ким і вже абсолютно точно не вважаючи себе краще за когось. Усвідомлюючи перед Богом свої гріхи, він просив лише одного: милості і очищення. І, як видно з притчі, саме він вийшов з Храму виправданим.

Отже, напередодні Посту, на самому початку підготовчих седмиць ми отримуємо від Христа напуття відносно образу нашої молитви. Наша молитва має бути наполегливою, неослабною, але в той же час упокореною і без осудження. Начебто, усе просто? Що ж, постараємося з Божою допомогою втілити це в життя.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея