Про шлюбний бенкет

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Сьогодні ми чули притчу про царя, що влаштував бенкет. Притчу, яку Господь розповідав, напевно, не раз, бо в Євангеліях ми знаходимо її по-різному викладену. Значить, Він вважав, що в ній міститься щось дуже важливе для нас. І от сьогодні я хочу звернути вашу увагу на дві речі. Перша: Господь кличе всіх. Адже коли ударяє дзвін, і починається Божественна Літургія, усіх скликає Він. Ви, напевно, знаєте, що в деякі моменти служби належить дзвонити в дзвін для того, щоб люди, які не мають можливості бути в храмі, подумки перенеслися душею в церкву і помолилися разом з усіма, знаючи, що тут звершується Таїнство.

Господь постійно закликає до Себе людей і часто чує у відповідь: «Ні. Я не можу прийти до Тебе. Ні, мені ніколи, я зайнятий, я занурений у свої справи».

Господь закликає нас не лише коли звучить дзвін, не лише коли йде служба в храмі, але закликає нас завжди. Згадайте ті обставини вашого життя, які наводили на думку, що це є заклик Божий, заклик опритомніти, опам’ятатися, змінити наше життя. Стукає Господь у наші двері, але ми кажемо: «Почекай, Господи, мені ніколи тепер». І як ті люди, які відмовлялися прийти, – один казав: «У мене весілля», інший купив собі волів і хотів їх випробувати на ріллі, – так і ми кажемо: «Почекай, Господи! У мене стільки турбот, у мене сім’я, діти, безліч трудів. Потім колись я відгукнуся на Твій голос». І так проходить ціле життя. І коли відчиняються перед нами ворота іншого світу, виявляється, що ми були неслухами. Ми були глухі до голосу Божого, що закликає нас.

Він закликає нас завжди і повсякденно. Коли ви встаєте уранці, навіть сам схід сонця має бути для нас закликом Божим. Господь піднімає перед нами світило. Господь дає нам їжу. Чому ми, сідаючи за стіл, повинні перехреститися або подумки хоч би прочитати молитву? Бо їжа, яка перед нами, нагадує нам про Того, Хто нам дав її, Хто дав нам хліб насущний. Радість приводить нас до подяки. Печаль нагадує нам про необхідність терпіння. Завжди і у всьому світі ми чуємо цей заклик.

Господь кличе: «Прийдіть до Мене всі». Коли ми відкриваємо Слово Боже, ми чуємо там Його слова: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені». А хто з нас не струджений? Хто з нас необтяжений тим або іншим? Кличе Господь і каже сумно: «Багато званих, але мало обраних». Мало тих, хто почув Його голос. Мало, хто прийшов. Для Нього це скорбота, бо Він прийшов на землю, щоб кожен був спасенний.

Але от ми з вами тут зібралися. Ми, здавалося б, почули цей заклик, ми прийшли перед Його обличчя, і сьогодні ті, які причащалися, взяли участь у Його Тайній Вечері. Може, це вже достатньо? Досить цього?

Але тепер згадаємо другу половину притчі. Згадаємо про те, що людина, яка була приведена в зал, потім була вигнана звідти. Чому? Бо інші з нас, прийшовши до Бога, думають, що вони здійснили подвиг, мало не милість зробили. Неначе це треба було не нам, а тільки Господу Богу. І тому приходимо зі своїми гріхами без покаяння, а так, як ми є: «От я прийшов, і дякуй мені за те, що я перед Тобою».

Кожен з нас несе у своєму серці тягар суєтності, заздрості, непомірності, нетерпіння, злості і багато чого іншого. Кожен з нас, коли настає час сповіді, може заглянути у свою душу, як у дзеркало, і побачити все це. Замість того, щоб старатися того дня і годині, коли приходиш до Нього, у Його царський дім, до Його трапези, очистити своє серце, ми намагаємося себе виправдати і кажемо: «Нехай Він прийме мене таким, яким я є».

Ні, цього мало. Те, що ми тут, це не послуга Богові. А це означає, що ми відгукнулися на Його заклик і несемо відповідальність за свій крок. Прийшли в храм – означає з нас удвічі спитається. І не треба думати, що ті, хто залишився за порогом храму, хто не має віри, гірший за нас. Вони часто краще за нас. Господь запитає з нас за Своїм законом, який ми знаємо, а з них запитуватиме за їх законом.

Якщо ми приходимо сюди і нічим не відрізняємося від язичників, якщо ми в храм приносимо чванливість, злість, засудження один одного – і весь цей бруд у святе місце тягнемо, то хіба ми цим самим служимо Богові? Ми схожі на ту людину, яка в чоботях прийшла в царський палац і розсілася там, уявляючи, що вона порадувала царя. А цар сказав: «Візьміть його і киньте у пітьму непроглядну». Так от, ми повинні пам’ятати, що не заслуга зовсім і не гідність наша, що ми християни. А це означає, що ми будемо запитані тепер уже по-іншому.

Звав Господь нас? Звав. Але звав зовсім не для того, щоб ми, прийшовши до Нього, залишалися синами віку цього, синами гріха, які не бажають розстатися з ним.

От, дорогі мої, про що нам нагадує сьогоднішня притча. Йдучи сьогодні додому, нехай кожен собі поставить питання: «От я відгукнувся на Божий заклик. Але чи був я гідний цього? Гідний того, щоб Господь мене до Себе призвав і прийняв?» І якщо ви дасте відповідь: «Ні», тоді не зневірятимемося, а скажемо: «Нехай покаяння очистить мене, щоб брудний мій одяг змінився одягом чистим, даним Їм, за Його безмежним прощенням». Амінь.

Автор: протоієрей Олександр Мень

Усе по темі: 14 неділя після П’ятидесятниці