Питання і відповіді

Христос викриває фарисеїв, Джеймс Тіссо

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Подібно до оторопілих фарисеїв, і ми безмовні перед Господом. Безмовні, бо виправдатися перед Господом для людини неможливо. «І не входь у суд з рабом Твоїм, – читаємо в Псалмах, – бо не виправдається перед Тобою ніхто з живих» (Пс. 142:2). Дивно, що, добре знаючи це, ми, як і фарисеї, усе намагаємося виправдатися. Усе намагаємося довести і собі, і іншим, і, здається, Самому Богові, що існує якийсь мінімум добрих справ, який ми, принаймні, виконуємо. Тобто, звичайно, виконати всі заповіді нам не під силу, але от «найголовнішу» – це ми можемо. Залишається тільки зрозуміти, яка ж найголовніша, і на ній зосередити всі наші старання. Такий «математичний» підхід до власної гріховної зіпсованості створює ілюзію достатності тих або інших наших зусиль: ще пару тижнів – і я навчуся, нарешті, молитися не відволікаючись; рік-другий пройде – і, Бог дасть, я зможу не засуджувати ближніх і не злитися на них; ще певне зусилля – і Царство Боже мені забезпечене.

А тим часом у шляху, на який ми вступили, прийнявши Таїнство Хрещення, кінця немає. І не лише тому, «що ділами закону не виправдається перед Ним ніяка плоть» (Рим. 3:20), але головним чином тому, що творіння покликане досягти міри досконалості Творця і на менше Божественне Правосуддя не погоджується. Та як же це, Господи? Чи можливо відповідати невблаганній вимозі Твоїй: «Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48)?

Наївний, абсолютно невідповідний своєму громадському становищу, юдейський законник радіє, коли чує від Господа про заповідь любові до Бога: «Книжник сказав Йому: добре, Учителю! Ти істину сказав» (Мк. 12:32). Йому, бідоласі, здається, що любити ближнього, любити Бога – легко і приємно. Він, знавець Старого Закону, за все своє довге життя так і не засвоїв, що для звичайної грішної людини немає нічого важчого, тяжчого, немає нічого вимогливішого, ніж любов, яка «не шукає свого» (1Кор. 13:5). А все через те, що слово «любов» викликає в цього знавця книжкової премудрості, як і в більшості з нас, спогади про приємний, душевно-розм’якшений стан, коли хочеться робити милі дурниці і всім підряд посміхатися. Чому ж, питається, люди всіх часів і народів одностайно сприймають цей похітливий стан за любов, очевидно забуваючи, що справжня любов – та, про яку говорить Христос, – це завжди жертва і, додам, жертва Хресна?

Розп’яття. Вид з Хреста, Джеймс Тіссо

Якщо «весь Закон і Пророки» (Мф. 22:40) затверджуються на чомусь легкому і просто досяжному, тоді чому, ну, не весь світ, так нехай хоч би краща його половина до цього дня цієї простоти не досягла? Навіщо знадобилася тоді страшна Жертва, принесена на Голгофі? Навіщо проливали кров свою, сповідуючи віру в Розіп’ятого і Воскреслого, сонми мучеників? Чи не для того, щоб показати всім нам, чого варта любов?

Проте ми продовжуємо жити як ні в чому не бувало, як і раніше говорячи про те, як це славно – любити ближнього свого, як самого себе. А все тому, що в мільйон разів легше, засвоївши «православну» риторику і відпустивши бороду, приносити в жертву Богові «десятину з м’яти, кропу і кмину» (Мф. 23:23), вважаючи, що саме цим і вимірюється кількісна складова любові до Бога. Можна безтрепетно і спокійно наділяти по неділях жебрака «вдовиною лептою», перебуваючи в простодушній упевненості, що саме в цьому і полягає християнський борг милосердя і саме так реалізується наша любов до ближнього. Нарешті, щойно в апостольському посланні ми чули слова, від яких стає ніяково: «Бо ми живі безперестанно віддаємося на смерть заради Ісуса, щоб і життя Ісусове відкрилося у смертній плоті нашій» (2Кор. 4:11). Це – що, дійсно про нас? Про нас, які, мабуть, через свою палку любов до Бога не в змозі хоч би не спізнюватися на богослужіння?

Ні для чого іншого, як тільки для того, щоб пояснити самовдоволеним і сліпим у своєму самовдоволенні фарисеям, як безмежно далекі вони від істинного розуміння сенсу і духу навіть такої ясної речі, як заповіді Закону, Спаситель пропонує їм, по суті, просте, особливо для витонченого в книжковому знанні законника, питання: «Що ви думаєте про Христа, чий Він Син?» (Мф. 22:42). І «сліпі вожді сліпців» (Мф. 15:14) не могли «відповісти Йому ні слова; і з того дня ніхто вже не смів запитувати Його» (Мф. 22:46). Вони залишили свої питання про «найбільшу заповідь», бо навіть для них стало зрозуміло, що «у лукаву душу не ввійде премудрість і не буде жити у тілі, поневоленому гріхом» (Прем. 1:4).

Можливо, цей приклад упокорення гордівників чомусь навчить і нас. Можливо, і ми зрозуміємо, що любов – останній дар Божий і, щоб отримати його, потрібно забути про свою уявну гідність допитливому «віку цього» (1Кор. 1:20) і, подібно до кровоточивої жінки, багато зазнати, багато винести, багато постраждати і при цьому не озлобитися, не втратити надії, не зневіритися в спасінні, але знову і знову з трепетною вірою припадати до свого Бога, з довірливою молитвою торкатися до Його риз, сподіваючись на те, що збудеться вимовлене Ним слово: «Я знову побачу вас, і зрадіє серце ваше, і радости вашої ніхто не відбере від вас. І в той день ви не спитаєте Мене ні про що» (Ін. 16:22,23). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 15 неділя після П’ятидесятниці