Відповісти на Божу любов

Випадок, про який ми чуємо у сьогоднішньому недільному Євангелії, стався, коли Ісус прийшов до Єрусалиму останній раз. В тому часі Він проводить найбільше суперечок із законовчителями і фарисеями і ті суперечки були такі гострі, що Христос наостанку сказав їм: „Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри”. Так чуємо, що приступив до Христа якийсь законовчитель і сказав, спокушаючи Його: „Учителю, яка заповідь найбільша в законі?”.

Знаємо, що головним завданням кожного єврея було точне зберігання Закону. Але воно полягало у зовнішньому бездушному виконанні всіх 613 приписів закону, вибраних зі Старого Завіту. Можемо собі пригадати притчу про милосердного самарянина, коли вчитель закону і служитель храму пройшли мимо побитого єврея, боячись доторкнутися до нього, щоб не забруднити свої руки і не порушити припис Закону, що “не можна торкатися крові”. Всі ті приписи затруднювали життя простих людей і служили лише для хвальби законовчителів в їхніх спорах.

А щодо головної заповіді Закону, переважаючими були думки двох законовчителів. Один говорив: „Не роби ближньому того, що тобі немиле. В цьому весь Закон. Все інше – це тільки коментарі”, а другий казав: „Люби ближнього твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю. Це підстава, це основа Закону.” Перший, говорив з негативної сторони – „Не роби”, а другий говорив з позитивної – „Люби”. Це фактично дві сторони однієї медалі.

Ісус Христос, отримавши запитання, повинен був дати відповідь законовчителю. Фарисей запитує, лише щоби спокусити Христа, щоби Його спіймати на слові, бо якщо Ісус не буде знати, котра найбільша заповідь – Його можна звинуватити в неуцтві і обмані людей, якщо скаже, що Його наука важливіша, ніж закон – можна звинуватити у богохульстві, якщо скаже про якусь другорядну заповідь – можна звинуватити в бунтівництві.

Але Ісус, „знаючи думки їхні”, відповів: „Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе.” Ці дві заповіді знаходяться в різних місцях Святого Письма – одна у книзі Второзаконня, інша – у книзі Левіт. А Христос ставить їх разом і показує, що вони одна від одної співзалежні і одна одну доповнюють. Ці дві заповіді є головними заповідями любові, на них базується весь Закон і Пророки.

Христос, говорить нам про любов вертикальну, тобто любов до Бога, і любов горизонтальну, тобто любов до ближнього. Бути християнином – це означає жити за принципом хреста – тої вертикальної і горизонтальної любові до Бога і ближнього.

Святий Авва Доротей, який жив у 6 ст., казав так: „Якщо людство помістити в різних місцях кола, то в центрі того кола необхідно помістити Бога. Приближуючись до центру, ми приближуємося до Бога, до Божої любові. Але не тільки, ідучи в сторону центра, ми приближуємося до Бога, стаємо святими, отримуємо святість. Ми також, приближуючись до центра, приближуємося один до одного.”

Так само, коли всі ідемо до Церкви, то стаємо ближче одні до одних. Коли ж всі розходимося і йдемо від Церкви і від Бога, то віддаляємося і один від одного.

Але, дійсно, немає нічого злого, що би не вийшло на добре. Той фарисей, котрий спокушав Христа, щоби Його засудити, дав можливість Христові навчити нас самої головної заповіді Його євангельської науки. Христос не пояснює нам, яка заповідь більш важлива, а яка заповідь – другорядна. Христос показує нам, як ми повинні жити – жити в любові до Бога і любові до ближнього. Євангеліст Лука доповнює цю розмову Христа з фарисеєм такими словами Ісуса: „Так роби – і будеш жити” (Лк. 10:28), бо саме теоретичне знання закону любові до Бога і до ближнього не спасе нас, якщо ми не будемо жити цією заповіддю. На жаль, є ще багато таких християн, котрі тільки на словах пам’ятають ці заповіді, а живуть гнівом, помстою, гордістю, сваркою. За таких євангеліст Іван говорить: „Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду”, а Святий Августин вчить, що хоча любов до Бога важливіша від любові до ближнього, але все таки треба починати від любові до ближнього, „бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?” (1Ін. 4:20).

Нашим ближнім є кожна людина, бо кожна людина є образом Божим, має безсмертну душу, даровану Богом, тому християнин повинен любити Бога в ближньому, а ближнього в Бозі. За кожну людину Христос вмирав на хресті і для кожної людини є призначене місце в Небі, бо каже апостол Павло – Господь хоче „щоб усі люди спаслися” (1Тим. 2:4). Тому ми маємо любити ближнього, як самого себе, бо за словами св. апостола Івана, „Якщо ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває” (1Ін. 4:12). Легко є любити своїх рідних – чоловіка чи дружину, дітей, внуків, братів чи сестер. Тяжче є любити сусідів, односельчан, чужих людей. Ще тяжче є любити тих, хто є відмінний від нас – по національності, по вірі, по становищу. Бо любити – означає допомагати, розуміти, співчувати, прощати, молитися, робити добро.

Бог виконує Свою заповідь. Виконуючи сам цю заповідь, Господь послав у світ Свого Сина, дав Його прибити на хресті, допустив Його муки і смерть. Виконуючи цю заповідь любові, Господь встановив Пресвяту Євхаристію і в Ній у кожній Літургії приходить до нас, бажаючи спасти нас, бо каже: “Я з вами по всі дні, до кінця віку” (Мф. 28:20). Божа любов до людини назавжди залишається з нами і є доступною до прийняття, є безконечною, безмежною.

Але якщо Бог віддає Свою Любов нам, то також чекає взаємності. І коли ми в нашому житті не відповідаємо на Божу любов – кривдимо наших ближніх чи дальших, не молимось, не прощаємо, не співчуваємо в горі, не беремо участі в Святій Літургії, особливо коли оминаємо Божу Любов, яку Він дарує нам у Святому Причасті, то тим самим кривдимо Бога, завдаємо Йому великого терпіння. Саме за це Господь і буде нас питати на Страшному суді: “Чи ви нагодували голодного, чи напоїли спраглого, чи відвідали хворого, чи допомогли ближньому?”

Тому, якщо хочемо жити в Божій Любові, то мусимо самі любити. Мусимо приймати Божу любов до свого серця у Святому Причасті і зі свого серця дарувати свою любов Богові і ближнім. Іншої дороги до спасіння немає. Амінь.

За матеріалами сайту www.diocese.ko.if.ua

Усе по темі: 15 неділя після П’ятидесятниці