Як навчитися давати в позику

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Легко бігти, коли на ногах зручні спортивні туфлі. Легко плисти, коли руки не зайняті тяжкою ношею. Легко сміятися, коли совість чиста. Легко сказати: «Позичайте, нічого не сподіваючись» (Лк. 6:35), коли живеш так, що «не має де голови прихилити» (Мф. 8:20). Одним словом, легко бути щедрим, коли в тебе нічого немає.

От Бог і закликає нас до такої легкості, тому що «тяжко багатому ввійти у Царство Небесне» (Мф.19:23), тому що «скорбота і утиск на всяку душу людини» (Рим.2:9), яка має багато майна, тому нарешті, що «плоть і кров успадкувати Царства Божого не можуть, і тління не успадкує нетління» (1Кор. 15:50), і навіть найбездуховніший прагматик не сумнівається в тому, що все зроблене руками людськими рано чи пізно зруйнується, зникне, стане порохом.

Уся наша біда в тому, що ми найбільше боїмося помилитися. Нам з таким зусиллями дістається життєве благополуччя, ми з такою «суєтою і томлінням духу» (див. Еккл. 2:26) добуваємо собі хліб наш насущний, що поступово кількість зусиль переходить у певну нову якість: нам здається, що це саме добування і є найголовніша справа в житті. Тому заклик нашого Господа благодіяти і давати в позику, «нічого не сподіваючись» отримати (Лк. 6:35), викликає в нас боязке питання: «А з чим я тоді залишуся»? І хоч відповідь не забарилася: «Буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього», – це обіцяння Спасителя якось мало утішає нас у нашій сірій повсякденності, а біс сумніву тут же нашіптує міркування про те, що колись це все ще буде, та і чи буде взагалі, а їсти-пити потрібно щодня.

Зрозуміло, віддати своє і назавжди дуже важко, і небагато змогли повною мірою здійснити заклик нашого Господа: «Піди продай добро твоє і роздай убогим» (Мф. 19:21), а той, до кого прямо були звернені ці слова, просто «відійшов у скорботі, бо мав багато добра». Та і кожен з нас «відійде у скорботі», навіть якщо немає в нього «багато» майна, бо маленького, можливо, ще більш шкода.

Що ж робити? Як навчитися не прив’язуватися до того, що все одно рано чи пізно зникне, як позбутися рабства від своїх власних нескінченно зростаючих потреб, як, нарешті, навчитися давати в позику, «нічого не сподіваючись» отримати назад (Лк. 6:35)? А це, між іншим, надзвичайно важливо, бо, судячи з сьогоднішнього євангельського читання, не аскетичні зусилля строгого посту, не мучеництво і сповідництво, а одна тільки здатність благодіяти, тобто давати в позику, не чекаючи нічого, обіцяє людині Вічне Життя і райське блаженство. Видно, велика ціна милостині в очах Божих. Видно, монета, кинута в протягнуту долоню, багато вартує, якщо Сам Господь обіцяє в обмін на неї усиновити благодійника.

Якщо людина захоче навчитися грати на скрипці, їй доведеться узяти в руки цей простий на вигляд інструмент і спробувати витягнути з нього якісь звуки. Здогадуюся, що на перших порах звуки ці будуть жахливими. Здогадуюся також, що першою реакцією на таку спробу буде бажання відкласти інструмент убік, з тим, щоб більше ніколи до нього не торкатися. Душевний порив такого роду – хибний, бо навчитися грати на скрипці можна тільки одним способом: граючи на скрипці.

Точно те саме і з милостинею. Як початкуючий музикант, долаючи власну лінь, інертність, смуток з приводу нікчемності результатів, все-таки поступово привчає зашкарублі пальці до гнучкості, так і початкуючий благодійник, незважаючи на спокуси і навіювання пропащого розуму, повинен все-таки жертвувати своїм надбанням, своїм багатством, повинен мало-помалу марнувати своє майно, щоб одного разу здолати зашкарублість душі, щоб вона заспівала, як співає скрипка під теплими пальцями музиканта. Іншими словами, щоб навчитися жертвувати радісно і із задоволенням, потрібно спочатку віддавати своє з натугою, з примусом, з тим самим «томлінням духу», про яке пише Екклезіаст.

Якщо ми хочемо досягти хоч якихось результатів у боротьбі зі своїми гріховними схильностями, з лінню, жадністю, заздрістю чи бажанням усіх судити, нам просто необхідно примушувати себе здійснювати вчинки, які розслабленій нашій душі здійснювати зовсім не хочеться.

Важко відразу стати такими ж милосердними, як Отець наш Небесний. Спершу добре б уподібнитися ближньому своєму, який не міркуючи намагається допомагати всякому, хто просить. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 19 неділя після П’ятидесятниці