Про сіяча

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У сьогоднішньому євангельському читанні ви чули притчу про сіяча. Сумну притчу, що показує, як Божі зусилля розбиваються об людську негідність, непідготовленість. Божественний Сіяч сіє в наших серцях Своє Слово, а людина часто буває не готова, не здатна прийняти і виростити в собі це Божественне зерно.

Скільки насіння впало марно! Скільки було задушено бур’яном, скільки насіння виявилося без коріння! І тільки одне виросло на доброму ґрунті і дало плід. Що це означає? Це означає, що Слово Боже, Дух Божий, сила Таїнств, які дає нам Церква, – усе це може виявитися марним і безплідним. Бо доля Божого насіння залежить також від того, на який ґрунт воно впало. Як би не була велика сила Слова Божого, Його рятівної благодаті, якщо ми з вами, наше серце, наша душа, усе наше життя не будуть готові прийняти цей Божественний дар – усе виявиться марним.

І на превеликий жаль, так часто буває. І кожен з нас на власному досвіді бачив, що багато разів ми виявлялися кам’янистим ґрунтом. Приходить диявол і викрадає посіяне в серці. Що це означає? Диявол входить, користуючись нашими власними гріхами, себелюбством, гординею. Якщо людина йде в храм, але тільки для того, щоб було спокійно на душі, без глибокої сердечної любові, якщо в серці її не горить вогонь, то дуже легко диявол викрадає в неї дар благодаті. Якщо людина належить до Церкви формально, вважає, що, прочитавши вдома молитву, або приходячи зрідка в храм вона вже виконала борг, а серце її залишається сухим, нерухомим, як та витоптана ногами дорога, на яку впало зерно, де його дуже скоро подзьобали птахи, тоді «приходить диявол і забирає слово із серця їхнього».

Є один спосіб перевірити себе, як ти готуєшся до прийняття Святих Тайн, як ти йдеш у храм, як ти відкриваєш Слово Боже, як ти прагнеш жити згідно Євангелія. Перевірити це можна так. Запитай себе, чого ти шукаєш, для чого ти це робиш. І часто виявляється – для себе. Ми шукаємо передусім для себе спокою, задоволення, ми шукаємо свого, а не Божого. Зверніть увагу, що молитва, яку нам дав Христос, – «Отче наш» – починається не з прохань, а з нашого бажання прийняти Його волю: «Нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя» – от чого людина повинна шукати. Божого, бо Боже – найвище. Якщо ж вона шукає свого, вона живить свою гординю, своє піднесення, бажання виділити себе.

Строго слід дивитися у своє серце. Ми можемо обдурити себе, але не Бога. Усе виявиться порожнім, бо диявол викраде дуже швидко. Як злітаються чорні мухи на гниле, так приходить диявол на сморід нашого гріха, нашого себелюбства і нашої суєтності. Якщо ми не розпушуватимемо ґрунт свого серця, якщо ми не готуватимемося внутрішньо так, щоб хоч у малій мірі виконати слово Христове: «Зречися себе», то найчудовіші чудеса – а що може бути дивовижніше, за Святі Тайни, коли Сам Господь дає нам Себе – можуть виявитися безсилими і безплідними. Пам’ятайте, коли Господь прийшов у місто Назарет, і Йому там не повірили, Він не створив багатьох чудес. Не міг створити, бо Його цілюща сила наштовхнулася на стіну людської негідності і невіри.

І так само зерно, яке потрапило на кам’янистий ґрунт: швидко зійшло, але коріння не могло пустити і засохнуло. Буває, що людина з радістю приймає Слово Боже. Ми кажемо: «Так, Господи, ми хочемо йти за Тобою, готові служити Тобі і Твоїй святій Церкві», – кажемо щиро, але не просочуємо все своє життя Христовими заповідями. А значить – коріння немає, і будь-яка спокуса, будь-яке випробування, тривога, страх – і людина про все забуває.

А як насіннячко, що легко зійшло, буває задушене бур’яном, дикими травами. Так само наша віра захоплюється метушнею, наші думки і почуття з ранку до вечора зайняті всілякими дрібницями, нам ніколи озирнутися, ми поспішаємо, квапимося, біжимо по життю, і нам ніколи зупинитися, подумати, поставити собі запитання, перевірити свою совість, по-справжньому звернутися до Бога з молитвою. Нібито уві сні проходять дні, місяці і роки. І врешті-решт земна метушня заглушає голос Божий, який промовляє в нашому серці. Але ж, це тимчасове, завтра все може рухнути. Тільки маючи перед собою вічне, ми можемо сподіватися ніколи не втратити його.

І наша молитва – про те, щоб серце наше було готове, як добра, родюча, зорана земля, куди мале зерно потрапить і дасть багатий плід. Амінь.

Автор: протоієрей Олександр Мень

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці