Притча про сіяча

Притча про сіяча має фундаментальне значення – вона виходить зі серця Бога і є підґрунтям справжнього життя для нас. Це притча про рослинний світ, але ми – більше, ніж польова трава, ми є образом Отця. Нашим корінням, нашим початком є те «нетлінне насіння» (див. 1Пет. 1:23), з якого ми відроджені наново. Ця таємнича насінина, маленька, непомітна, як пшеничне зернятко, – то вічне Слово Отця, посіяне в нашу людську природу, і якщо ми приймаємо Його, то відроджуємося в Ньому.

Ми можемо безперервно народжуватися до життя Отця, перебуваючи в єдності з Його вічним Словом, яке струменить із Нього. Так, нашим джерелом має бути життя Отця, Який так тішиться нами, тому мусимо все більше повертати до Нього своє обличчя і відповідати через самого Сина, бо ми – більше, ніж відлуння Його Слова, ми – плід Його Слова.

Якби ми затрималися біля власного витоку і використали свій дорогоцінний час, живучи там, де насіння Отця народжує нас до життя і кличе нас! Але більше часу нас там немає, бо ми живемо на рівні загальноприйнятих поглядів, які тягнуть нас у різні боки, тоді як сотворені вільними, як Бог, щоб розділяти Його життя. Отець не нав’язує нам Своє слово. Він нам його пропонує. Тому Він знову і знову виходить сіяти Своє слово широко, подостатком.

Кожен з нас покликаний перейти від притчі до реальності і запитати себе, роздумуючи над цією притчею, чому моє життя так «незріле», чому воно не прямує до дозрівання свого плоду. Всі ми більшою чи меншою мірою незрілі. А наше призначення – у дозріванні, у досягненні вічної зрілості. Чому ми незрілі? Ми не помічаємо своєї незрілості. Від цього страждають інші, а в Ісусі засмучується наш люблячий Отець.

Невже ми настільки живемо зовнішньо, байдужі до сенсу свого життя, відчужені, немов божевільні? Ми, звичайно, чуємо Його Слово, принаймні, щонеділі, або час до часу з уст дитини чи дорослого, або, коли знаходимо час трохи почитати, читати – це слухати, читати живе Слово – Євангеліє, псалми, послання апостола Павла, книги пророків… Та навколо такий шум, ми стільки всього чуємо, особливо зараз! Отже, ми ще насправді не слухаємо. Наше серце ніяк не задіяне, з нашого боку нема жодної справжньої відповіді, якщо ми просто слухаємо вухами або читаємо краєм ока. Тоді ми залишаємося край дороги.

Трапляється також, що ми з радістю приймаємо Слово. Воно таке чудесне! Це сам Ісус промовляє до нас! В ньому є все, то як не захоплюватися ним, як не зрадіти? Так, але – і це ще одна форма браку зрілості, – ми не маємо коріння, ми поверхові. Виходимо після Божественної літургії – і все! Нас зачепило якесь слово з Євангелія, і … ми переходимо до інших справ, нічого не усвідомивши.

Існує ще одна спокуса, яка трапляється частіше. Ми чуємо і в той момент постановляємо бути відданими, тобто відповісти на Слово вірою, прийняти його беззастережно, щоб воно формувало наше життя. Ми відчуваємо зворушення аж до глибини серця. Проте наше серце наповнене багатьма турботами, розбурхане різноманітними емоціями, і, врешті-решт, ми спокушаємося самі собою, а наше «я» зчиняє такий шум, що цілком заглушує Слово.

Сьогодні попросімо Ісуса щирим серцем, щоб Дух Святий відкрив глибини нашого серця. Нехай Він навчить нас хотіти приймати Його в тиші. Якщо ми боїмося тиші, то втікаємо від таїнства Слова Божого. Просімо в нього тихого серця. Тиша – це не відсутність шуму, а приймання присутності. Вже на рівні людських відносин добре знаємо, що приймаємо іншого тільки тоді, коли наше серце тихе, інакше кидаємо йому в обличчя все те, що маємо на думці.

Просімо у Святого Духа тихого серця. Саме в тиші нашого серця, яке слухає, Він візьме на Себе нашу людську природу – таку чудесну і таку трагічну – щоб відродити її. Амінь.

Автор: Жан Корбон

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці