Про багача і Лазаря

Багач і Лазар, Леандро Бассано

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Якщо ви уважно слухали сьогоднішнє Євангеліє, то пам’ятаєте, що притча Христова закінчується словами: «Хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять». Господь зображує страждання душі, що пішла з життя, страждання і муки людини, яка нарешті зрозуміла, куди потрібно було віддавати сили, як потрібно було жити. І от мучачись, плачучи про тих близьких, які залишилися, багач думає: «Може якось я зумію їх попередити». І він благає, щоб ожив померлий і застеріг їх про те, що не потрібно витрачати дорогоцінне життя даремно. Але почув у відповідь, що вони мають Священне Писання, і цього їм цілком достатньо для того, щоб знати, як жити тут на землі. А на заперечення багача: «Хто з мертвих прийде до них, покаються», –відповідає Слово: «Ні, якщо вони не слухають Священне Писання, то, навіть якщо хто і з мертвих воскресне, не повірять».

Дивіться, яке жорстке слово, і як би дивне: невже люди не будуть зворушені таким надзвичайним явленням, явленням мертвого? А тим часом, життя нам показує, що найбільші знамення, найдивовижніші чудеса ніколи не могли поколивати серце, яке стало жорстоким, яке замкнулося в собі, яке відмовилося від віри, не бажало вірити. Я сам прекрасно знаю багато випадків у житті, коли люди мали такі знамення, коли Господь до них стукався, а вони не лише не відкрили Йому на цей стук, але постаралися ще щільніше зачинити свої двері. І тут ми задаємося питанням: «Як це може бути, звідки народжується ця невіра, це небажання почути голос Божий?»

Для нас це питання не дозвільне, бо багато близьких наших і взагалі навколишніх людей живуть у такому стані. І тому ми не можемо не замислитися над тим, звідки це зло являється. Передусім ми, звичайно, знаємо, що люди не хочуть замислюватися, бо не хочуть жити відповідально, не хочуть жити так, як велить їм совість. Тому вони і зачиняють двері свого серця від віри і від її вимог. Бо жити перед обличчям Христовим, жити перед лицем віри – це не означає їсти, пити, спати, вставати, працювати – це означає завжди і невпинно знаходитися в служінні Йому. І от, не бажаючи приймати цієї відповідальності, не бажаючи приймати вибору між добром і злом, одні люди відмахуються від голосу Божого і від цього заклику. Інші намагаються себе заспокоїти тим, що не Господь, ні сили духовні нам не видні, нашим земним очам не відкриваються. Вони говорять, що звикли бачити тільки те, що бачать наші очі, і звикли вірити тільки тому, що відчувають наші руки.

Але насправді далеко не все у світі можна помацати руками. Навпаки, найбільше, найдорогоцінніше, як ви знаєте, не можна ні побачити очима, ні руками помацати. Добре серце, праведну думку, почуття людські – усе це не можна ні побачити, ні помацати, ні виміряти.

Проте про справи Господні ми з вами завжди маємо свідчення у світі, що оточує нас. Як сказано в Псалмі: «Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь» (Пс. 18:2). От уранці сьогодні вставало сонце. Що було б, якби сонце було ближче до нашої землі? Воно б усе спалило. І жодна трава, і жодна жива істота не могли б жити на землі. А якщо сонце було б далі від нас? Уся земля була б вкрита холодними голими скелями, і теж не можна було б на ній жити. А що було б, якби оберталася земля не так, як вона обертається тепер? Якби ніч у нас тривала набагато довше і день був би довшим? Це теж було б великим лихом для землі.

Хто ж це влаштував так, щоб саме нам було все дано для життя, щоб нас не спалило сонце, і щоб воно нас не позбавило свого проміння, щоб ми мали і день, і ніч, і поживу для себе? Хто дав нам очі, щоб бачити світло, і руки, які коряться нашому розуму? Хто дав крила птахові, що летить? Хто дав закони для зірки, яка рухається в просторі небесному? Хто дав сили для таємничих істот, про яких ми тільки тепер здогадуємося? Усюди у світі є свідчення про Божу Силу і Славу.

Отже, якщо ми не бачимо Господа своїми земними очима, то ми бачимо Його справи. Але є і інші очі – очі віри, очі любові. Кожна людина в молитві може побачити Бога так само ясно, як бачимо ми світ Божий. Якщо ж у нас це не виходить, то тільки по черствості і через лінощі нашої душі.

Але є ще одна причина невіри. Причина ця полягає в тому, що люди не можуть відокремити «віру» від тих, хто її сповідує. Вони бачать злі, негідні справи віруючих людей і відвертаються. Бачать їх темряву, їх озлобленість, їх невміння жити серед людей і відвертаються від віри. І це вже стосується, дорогі мої, нас. Ми є третьою і найважливішою, найголовнішою причиною, яка в серцях людських зміцнює невіру, бо ми – погані представники Христові, ми погані свідки про Нього. Часто, часто повинні ми питанням задаватися: «Чи дійсно ми живемо так, як нам заповідав Господь? Чи дійсно ми за словом Його намагаємося робити іншим те, що хочемо, щоб робили нам? Чи дійсно ми уміємо прощати людям? Чи дійсно ми уміємо не засуджувати, а жаліти грішників? Чи дійсно ми уміємо в серці своєму носити Христа, а не злість, дріб’язковість і заздрість? Чи дійсно світло Христове просвічує нас і оточення наше?» І коли ми питанням про це задаємося, то з гіркотою відповідаємо: «Ні, тільки за назвою ми є вірні, а справами своїми, самим виглядом своїм, самою душею своєю ми не схожі на свідків Господніх».

І от тут-то виявляється, що провина велика лежить на нас. І коли ми тужимо про наших дітей, онуків, братів, чоловіків, коли тужимо про наших близьких і далеких людей, які не мають цього великого світла, згадаємо, що частина провини лежить за це на нас. І якщо ми хочемо, щоб світло Христове, що просвічує і освячує всяку людину, яка відкрита до Нього, просвітив і тих, кого ми любимо, у нас повинні засяяти Його мир, радість, добро, мужність, довготерпіння, доброзичливість, упокорювання, незасудження, благоговіння, і все те, що заповідав Христос Господь. І тоді недуга невіри, яка вражає людей, зустрічатиме з нашого боку опір і боротьбу. Ми не допомагати будемо цій недузі, а воювати проти неї і тим самим послужимо справі Господа Нашого, Який закликає кожного йти Його шляхом. Амінь.

Автор: протоієрей Олександр Мень

Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці