Притча про безумного багача: «В чому вимірюється щастя?»

 

Притча, яку ми щойно чули, я думаю, по-особливому близька нашому серцю. На людину звалилася величезна життєва удача. Така удача, яка рідко коли кому випадає. Нам цілком зрозуміло, ми навіть радіємо за цього грамотного, розумного господаря, який вирішує зламати старі сховища, побудувати нові, тим самим підняти рівень свого власного існування, зробити ефективнішими свої економічні процеси.

Здавалося б, усе йде, як слід. І раптом у цій притчі Бог звертається до цього хорошого господаря зі словами: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?» Жорстоко? Здається, що так.

Але насправді ця притча є поясненням інших слів Спасителя, сказаних раніше: «Життя людини не залежить від багатства її маєтку» (Лк. 12:15). Якщо вдуматися в ці слова, то хочеться сказати – погано, що не залежить. Нам було б набагато легше, якби знали, що щастя першої категорії – це 100 тисяч доларів, щастя другої категорії – 20 тисяч доларів, ну, а третьої, для тих, хто простіше, і за 5 тисяч доларів цілком можна придбати.

Але насправді Спаситель правий. Щастя неможливо вимірювати жодними матеріальними еквівалентами. Іноді насправді людям здається, що для щастя трохи чогось бракує. Людині, яка одержима сріблолюбством, завжди бракує певної суми грошей. Людині пихатій завжди бракує якоїсь додаткової слави. Людині, яка заклопотана своїми проблемами, завжди бракує якогось чарівного, дивовижного вирішення цих проблем.

І от у цьому вічному томлінні, вічному ходінні людини по колу проноситься в людини все життя. Хіба це не жорстоко? Насправді жорстокість тут не від ставлення Бога до людини, а від того, за кого ми вважаємо самих себе.

Невже наше життя не більше всіх цих грошей, знайомств, яхт, багатств, мільйонів і мільярдів, коли Господь говорить про цінність усього лише однієї людської душі, що вона більша, ніж цінність всього видимого світу. Чи не скоюємо ми моторошний, по суті, злочин, як би ставимо знак тотожності між собою і матеріальними благами, якими б великими вони не були.

Свого часу блаженний Августин сказав напрочуд прості і в той же час глибокі слова у своїй молитві, зверненій до Бога: «Ти створив нас для Себе, і блукає серце наше, доки не заспокоїться в Тобі». Серце людини – це, як величезна чорна діра. Скільки в неї не вкидай, вона все проковтне, і нічого на поверхні не залишиться. Тільки Бог Своєю любов’ю, Своєю силою, Своєю всемогутністю може задовольнити потребу людського серця.

Як це не парадоксально прозвучить, але найкоротший шлях до щастя – робити щасливими інших, знайти того, кому зараз набагато гірше і набагато складніше, ніж тобі, допомогти йому в тому, у чому ти реально можеш допомогти.

Забути про самого себе, забути про тяжкі пошуки свого власного щастя, і тоді дивним, невидимим чином раптом десь краєчком ока ти помітиш, що щастя є, щастя прийшло, щастя не десь там за горами, за мільйонами, за мільярдами, воно тут, у твоєму серці, бо в серце прийшов Бог.

І вимірюється людське щастя зовсім не кілограмами золота, у нього є своя система виміру – духовними джоулями сердечної теплоти. І там, де є ця теплота, там є щастя. Там, де холод і відчуженість, не буде щастя, не зайде воно в цей дім.

Допоможи ж нам, Господи, всякий раз пам’ятати про те, що наші труди, наші чесноти, наші молитви мають сенс тільки тоді, коли в нашому серці відбувається справжній процес акумуляції Твоєї сердечної доброти.

Автор: протоієрей Павло Великанов

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці