Про нерозумного багача

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Євангельська притча про нерозумного багача здається нам дивною і спочатку незрозумілою: здавалося б, що поганого в тому, що людина, у якої був багатий урожай, побудувала собі ще одну комору, куди можна скласти зерно. Не кидати ж його на вулиці, щоб зерно гнило під дощем і нікому не дісталося. Напевно, не в тому була помилка багача, що він побудував комори і там поклав усі зібрані мішки з урожаєм. А в тому, що він відчув себе упевненим у завтрашньому дні, бо в нього є запас. Адже він сказав собі: «Ну, їси, пий, веселися, усе тепер буде благополучно». А Господь сказав йому: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе». Людина думає одне, а їй накреслене інше.

І знову не в цьому сенс притчі. Кожна людина може несподівано померти, але це не означає, що потрібно кидати всі справи. Коли людина саджає дерево, хіба може вона бути упевненою, що доживе і побачить, як воно підніметься і дасть плоди? Але все-таки ми саджаємо, все-таки ми працюємо. Значить, головна помилка цього багача, його гріх у тому, що він заспокоївся, запевнився і сказав собі: «Їси, пий, веселися». Він не подумав, що праця людини – це те, що потрібно віддавати іншим, передусім працювати для інших. Того дня, коли він закінчив своє будівництво, навіть у думках у нього не було зробити щось для людей. Він вирішив, що багатство йому дане для того, щоб їсти, пити і веселитися.

І для кожного з нас у цьому є урок. Ми повинні зрозуміти, що тільки тоді в нас буде нормальне життя, нормальний стан душі, нормальний хід усього нашого життєвого шляху, коли ми намагатимемося віддавати свою працю людям. Адже так і Господь влаштував, що усе у світі пов’язано узами взаємної праці. Хтось щось робить для нас, і ми, роблячи свою справу, комусь віддаємо свої сили, час і здібності. От так само і в нас у храмі: хтось колись потрудився, звів будівлю, хтось її розписував, хтось прибирає, хор співає, ви вносите свій вклад – ми всі разом працюємо завжди і для храму, і для дому, і для людей, які оточують нас.

Таким чином, життя і праця людська – це віддача, і якщо ми про це забуваємо, то ми забуваємо про головне покликання людини в житті. А якщо забуваємо, то означає – спимо, і можемо проспати так усе життя, навіть якщо воно буде довгим. От той багач невдало помер на другий день після того, як закінчив своє будівництво. А інший може прожити довго, але все одно спати, спати духовно, не думати про життя, не думати про свій борг, не згадувати про Господа, не жити перед лицем Його, а просто їсти, пити і веселитися. Так бездумно може пройти цілий день, а то і тиждень, а то і півжиття. Озирнешся – і вже нічого немає.

І сьогодні Церква вустами апостола нас закликає: «Встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос» (Еф. 5:14). Значить, ми всі покликані пробудитися у вірі, пробудитися в сподіванні на Господа і в праці заради Нього в житті. «Встань, сплячий», – каже Господь, і мені хотілося б, щоб ці слова були почуті кожним з вас, до кожного з вас дійшли і постукали у вашу душу, у двері вашого серця. Прокинься, сплячий, якщо ти спиш! І ми запитаємо: «Господи, як прокинутися, як від мертвого сну воскреснути?» І апостол відповідає: «І воскресить тебе Христос». Не своєю силою ми оживемо, а саме Його силою. «Воскресить тебе Христос». От дорогі слова, дорогоцінні слова, до кожного звернені: перестанемо жити так, як ми живемо, – бездумно, в’яло, понуро, сонно, потрібно щоб закінчилася духовна сплячка наша. «Встань», – каже нам апостол, і Господь нам каже: «Встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос». Амінь.

Автор: протоієрей Олександр Мень

Усе по темі: 26 неділя після П’ятидесятниці