Учителю благий, що мені зробити?

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

 «І ось один законник встав і, спокушаючи Його, сказав: Учителю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 10:25). Ще зовсім нещодавно, коли ми читали про милосердного самарянина, це питання прозвучало зі сторінок Вічної Книги. І от сьогодні зовсім в іншій ситуації зовсім інша людина запитує Христа про те саме: «Учителю благий, що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне?» (Лк. 18:18). Коли дві різних і не знайомих одна одній людини, знаходячись у різних обставинах, не змовляючись, ставлять одне й те саме питання, стає зрозумілим, що питання це дійсно суттєве, можливо, навіть найважливіше в житті.

Дивно чути це питання з вуст тих, кого Священне Писання називає законниками чи начальниками юдейськими! Таке питання могла б задати людина, яка і справді не знає, що їй робити. Не знає, бо ніколи нічого не чула про Закон Божої Правди, прекрасно відомий Христовим запитувачам. Хоча, чесно кажучи, і такому навряд чи вдасться виправдатися незнанням: «Бо коли язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон: вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну» (Рим. 2:14,15). Тобто так чи інакше Закон відомий усім. Одні знають його, бо цьому Закону, накресленому Перстом Божим на кам’яних Мойсеєвих скрижалях, їх навчали «з малих літ», а в інших той же самий Закон Божої Правди записаний «не на кам’яних скрижалях, але на плотських скрижалях серця» (2Кор. 3:3).

Так каже «апостол язичників» (Рим. 11:13), і душа всякої людини в найпотаємнішій глибині своїй погоджується з цим. Так, є на світі люди з пошкодженою совістю, навіть із сплячою совістю, проте навряд чи ми знайдемо хоч би одного зовсім безсовісного, бо людина, яка створена за образом і подобою Божими, і живе доти, поки залишається в ній хоч крупинка цього образу, поки здатна вона хоч зрідка, хоч у малій мірі відчувати докори сумління.

І ось ця неспокійна совість тривожить навіть того, хто сам про себе мислить як про людину бездоганну. «Усе це я зберіг від юности моєї» (Лк. 18:21), – каже він Христу, навіть не помічаючи, яким безсоромним похвалянням звучать його такі, здавалося б, щирі визнання. От зразок стану душі будь-якого з нас! Адже ми, як і цей начальник юдейський, вважаємо себе загалом і в цілому людьми хорошими і, що називається, порядними, а якщо і є в нас якісь недоліки, якісь дрібні грішки, так у кого ж їх немає? І усе нам здається, що от ще одно зусилля, ще один піст, ще одне паломництво – і справа нашого спасіння виконана! «Що мені зробити, щоб успадкувати життя вічне?» Та нічого не треба робити, за великим рахунком усе вже зроблене: залишається тільки пил змахнути.

А всього лише справ, що стати таким, яким Христос заповідав: «Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). І це, виявляється, складніше, ніж просто виконати доручення, дане самовдоволеному хвалькові: «Все, що маєш, продай і роздай убогим» (Лк. 18:22). Тут мимоволі «відійдеш у скорботі». І, можливо, тільки дійсно засмученою душею і «серцем скорботним і смиренним» (Пс. 50:19) зрозумієш, що сам себе спасти не зможеш, що власними зусиллями неможливо витягнути самого себе із болота пристрастей, «тому що ділами закону не виправдається перед Ним ніяка плоть» (Рим. 3:20), а для того, щоб спастися і «успадкувати життя вічне» (Лк. 18:18), потрібен Той, «у Якому ми маємо відкуплення Кров’ю Його і прощення гріхів» (Кол. 1:14), як пише сьогодні у своєму Посланні до Колосян апостол Павло.

Так, грішній і слабкій людині потрібен Спаситель, «Який є образ Бога невидимого, народжений раніше всякого створіння» (Кол. 1:15), Господь наш Ісус Христос. Тільки просити Його про допомогу і заступництво треба інакше, не так, як зробив це «один з начальників»: «Так, Господи, я все, що Ти заповідав мені, зробив, і чого ж мені ще бракує?» Той, хто так запитує, підноситься власною лжеправедністю і прирікає себе на осоромлення, на тугу сердечну, яка не знаходить розради. Дійсно, що «важко тим, що мають багатство, увійти в Царство Боже» (Лк. 18:24)! І багатство це зовсім не обов’язково вимірюється в грошових одиницях. Не маючи щербатої копійчини можна так гордитися власними уявними достоїнствами, що і без того вузький шлях у Царство Небесне здасться зовсім голковим вушком, через яке довіку не пройти обтяженому високою самооцінкою.

Ні, вже якщо ми хочемо спастися, тоді замість наївних і безглуздих питань з наших глоток мав би вирватися нестямний крик потопаючого Петра, який «пішов по воді, щоб підійти до Ісуса. Побачивши ж сильний вітер, злякався і, коли почав тонути, закричав: Господи, спаси мене!» (Мф. 14:29,30). Бо зі Спасителем не вступають у дебати і пересуди, а просто і без умов благають Його про диво спасіння. І тільки тоді це диво здійснюється! Здійснюється те, «що неможливе людям», а можливе одному Богові, Який «є… початок, первісток із мертвих» (Кол. 1:18), що відкрив для нас дорогу на Небо, у Вічність. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 30 неділя після П’ятидесятниці