Сповідь як послуга, або Чи повинна Церква споживачу?

Сутність Церкви ієрархічна, багатошарова. Верх Церкви губиться в містичній хмарі божественної благодаті і у фаворському світлі. Низ Церкви покоїться на достатку плодів земних. У середині міститься людське благополуччя, у тому числі і благополуччя душі.

В утилітарному плані благополуччя і здоров’я душі забезпечується процесом, пов’язаним у логічну послідовність: духівництво – сповідь – причащання, а церква уподібнюється лікарні.

Первинний прийом веде особистий лікар – духівник. Він робить аналізи, як це робить звичайний лікар. Наприклад, світський лікар призначає УЗД, МРТ, аналіз крові, ендоскопію та ін. За ними дізнається картину загального стану людини і призначає лікування. Так і духівник ставить питання, шукає причини і взаємозв’язки, як професіонал знаходить визначення хвороби і призначає духовні пігулки. Бо гріх – та сама хвороба душі.

Після прийому в лікаря пацієнт вирушає в процедурний кабінет на уколи, крапельниці, опромінення і тому подібне. А після бесіди з духівником християнин вирушає на сповідь, де за рецептом отримує звільнення від симптомів і причин, яке можна уподібнити очищенню рани і підготовку до прийняття ліків.

Потім людина, в якої очищене серце і яка готова прийняти божественні ліки, приймає Святі Дари і отримує зцілення в Лікаря Лікарів.

Так задумано в ідеалі. Так відбувається, наприклад, у Греції. У нас така специфіка, що життя під керівництвом духівника – величезна рідкість і не складає норми практикуючої Церкви. Через історичні і культурні причини в нас сповідь зрослася з експрес-духівництвом, породивши специфічну модель життя в Церкві.

Я довго не міг зрозуміти, чому деякі парафіяни з досадою мені вимовляють на сповіді:

– Отче, ваші питання на сповіді недоречні. Я сказав. Ви вислухали. Я сказав Богові, а не вам. Ваша справа – сторона. Накривайте і відпускайте.

Та мені не важко накрити вас єпитрахиллю і вимовити слова розрішальної молитви. Мені тільки краще. Мені зовсім не потрібне сміття вашої душі. Але мені вас шкода. У вас немає духівника. Як же ви бачите себе і свої гріхи?

Це начебто до дільничного лікаря прийшла хвора людина і сам собі озвучила діагноз. Сама собі прописала лікування. Сама виписала собі рецепт і попросила лікаря поставити печатку на цьому рецепті, в якому є і заборонені ліки.

Кому потрібне таке лікування? Яка його ефективність? Як на все це подивиться лікар, коли до нього в кабінет приходить хтось, хто сам собі ставить діагноз або прийшов поговорити в робочий час лікаря?

Вижене. Жоден лікар не терпітиме знущання ні над професією, ні над здоровим глуздом, ні над собою. І правильно зробить.

Повчіть автослюсаря крутити гайки в автомобілі. Актора повчіть грати, архітектора будувати. Автослюсар витре руки ганчір’ям, вручить вам ключі від вашої машини і пошле куди чимдалі. А ще побажає всього найдобрішого, особливо – ніколи не повертатися до його майстерні.

Під час сучасної парафіяльної експрес-сповіді священик поводиться як дільничний лікар або фельдшер. Швидко, по ходу справи, він ставить питання, на підставі їх ставить діагноз, рекомендує лікування і призначає процедури. Особливе місце приділяється скануванню серця. Він майстерно повинен знайти в серці парафіянина невидимі йому рани, скло, колючки і сміття. Вказати на них і просити бути уважнішим на майбутнє.

Усе це робиться не тому, що священик патологічно цікавий. І не тому, що, напружуючи людей, він намагається зробити психологічну залежність і конвертувати її в гроші чи послуги, а тому, що він співпрацівник Богові. Бо сенс цієї співпраці в підготовці людей до життя в Раю і в бажанні навчити людей бути щасливими раніше Раю, ще за життя.

Коли людина не бажає лікування-сповіді, сповідь на радість байдужому лікарю може скоротитися, а хвороба душі парафіянина на радість зацікавленим бісам – продовжиться. Людина, яка не сповідує, йде від аналоя нещасною і хворою. Справжньому священикові, доброму слузі Господньому, має бути шкода таких упертих хворих.

Сповідь – дорогоцінне благо, а не обов’язок. Завдання священика на сповіді – не навантажити покласти тягарі, а допомогти. Це потрібно цінувати. Досвідчений священик щиро і безкорисливо хоче допомогти стати людині щасливою. І як дивно, коли парафіянин ображається цією співчутливою увагою і турботою про нього самого.

Декому не подобається допомога священика, вони вважають, що домовляться з Богом самі. Інші, навпаки, вважають, що спілкування зі священиком – це монолог у його вуха: «Мені так багато вам треба розповісти!»

Уявіть собі дільничного лікаря. Йде прийом. Сидить черга. До нього приходить пацієнт і каже:

– Мені так багато треба вам розповісти!

Лікар зупиняє:

– Давайте все-таки лікувати.

– Ні, що ви! Подивіться, як прекрасна і важлива моя рана. Яка вона різноколірна. Давайте разом на неї подуємо, поговоримо про неї, сходимо навколо мене хороводом. Навіщо лікувати, якщо вона – джерело уваги до мене, і взагалі, я не збираюся лікуватися. Мені потрібна людина, яка вислухає мене. У вас є три години? Наливайте чаю.

Лікареві не треба розповідати ні багато, ні мало, а рівно стільки, скільки він сам запитує для визначення діагнозу і складання плану лікування. Якщо грати в мовчанку, то нічого і не допоможе. Якщо не хочеш лікуватися і прийшов просто поговорити, бо домашні вже не в змозі тебе слухати, то це як мінімум неетично і нешанобливо до тих, хто чекає прийому за вами.

Для «вислухати» існує психотерапевт або подружки. За ваші гроші цей терапевт готовий вас слухати нескінченно. Подружка вислухає вас за право самій влити у вашу душу свою порцію гріха і проблем.

У будь-якому випадку, при такому спілкуванні зі священиком, лікарем і подружкою гріх нікуди не подінеться. Хвороба душі, навпаки, посилиться від уваги.

Якщо на божевільного звернути пильну увагу, то він напевно розійдеться і збудиться. Так і тут.

Один тільки Бог, за молитвою священика, у процесі СПРАВЖНЬОЇ сповіді може знищити гріх – хворобу душі. Інших варіантів немає. І не потрібно тут нічого придумувати чи винаходити духовні медичні відсебеньки.

Смішно? Але так відбувається дуже часто. І на пропозицію все-таки зайнятися лікуванням душі такі відвідувачі ображаються. Священик МАЄ їх слухати.

Церква – це не громадський психотерапевтичний сервіс і не контора допомоги релігійної самодіяльності і дивацтва на громадських засадах. В утилітарному сенсі вона – духовна лікарня зі своєю наукою, практикою, традицією і фахівцями.

Хочеш – лікуйся. Не хочеш – навіщо прийшов?

Є ще одна тема щодо того, що Церква повинна споживачу. Нещодавно в пресі якісь православні матусі влаштували критику процесу сповіді і причастя. Вони, досвідченим поглядом борця з бюрократією, вичислили проблему в Церкві. Раз там є черга, значить, там є прихована мотивація і момент корумпованості. Джерелом, що напружує чесних християн, є «недобросовісна контора» – храм, яка маніпулює благами і створює штучний дефіцит причастя та інших безкоштовних послуг, влаштовуючи до нього багатоступінчасту тяганину і чергу.

Отже, вирішили вони, потрібно усунути всі черги і процедуру, що примушує їх знаходитися в черзі до Бога, бо церква створена саме для них та їх нетерплячих малюків, яким у церкві задушливо і нудно. Навколо сервіс пішов вперед, завели попередні онлайн-черги і продаж по телефону, і тільки в одній церкві сервіс допотопний.

Можливо, вони як споживачі праві. Але Церква – це не суспільство споживання.

Люди зібралися в храмі і перебувають там довго не для того, щоб напружити споживача, а тому, що їм подобається бути з Богом як найдовше. Чим вони винні в тому, що людям, які не чують Бога, у церкві нудно? Вони в себе вдома, у домі Отця Свого. Куди їм поспішати?

Споживачі, зі свідомістю професійного скандаліста, з світським досвідом боротьби і вихоплювання послуг прийшли в храм як у загальнодоступну, безкоштовну контору або хімчистку, ЗОБОВ’ЯЗАНУ, незрозуміло чому, саме для них неодмінно надати послугу на ЇХ умовах.

Без питань, хоч і на ваших умовах. Але тільки сенсу ніякого. Причастя не забрудниться ні об яку душу. Випий, друже, хоч усю чашу, замість диякона. І нічого з тобою не станеться. Безглуздо тягнути Бога «за бороду». Він не начальник ЖЕКу. По-твоєму все одно не буде, а буде так, як влаштований світ і написані його закони.

Це та ж сама історія з пацієнтом, що мудрує і скандалить на прийомі в лікаря. Ну добре, от тобі 10 ампул магнезії, от тобі 10 ампул морфію, от 10 ампул камфори. На, уколися і постарайся вижити.

Хіба справжній лікар так зробить?

Відомо, що досвідчена парафіянка завжди зможе витрусити зі священика благословення на будь-яке безумство. Але сенсу?

Допитливі туристи дивляться на Грецію, а бачать не ієрархічність древньої Церкви, з її розгалуженим інститутом особистих духівників, а магазин швидких ритуальних послуг. Вони під час туристичної поїздки забігають у храм і із задоволенням бачать, що там немає нашої сповіді. Так, там немає. Вона є в іншому місці, куди туристів не водять. Сповідь греків духівникам – їх загальнонаціональна традиція і багатство, здійснюється всюди і приховано.

Скривджена пропозицією Церкви людина пішла, а священику її шкода. Щиро шкода. І нічого від неї не треба. І немає в Церкві бажання витрусити зі сповідника 10 гривень Богові на чай.

У нас у передмісті є популярний священик. Він знаменитий загальною сповіддю. Його виправдання – у практиці Церкви часів комуністичної влади. От, ніби, і тоді, при такій сповіді, люди ставали святими і навіть молитовниками – новомучениками. А ми чим краще?

Я і сам при СРСР так сповідувався. Відбарабанить батюшка слова сповіді так, що нічого не розбереш. Накине на натовп єпитрахиль, і йди, причащайся. Я думав, що так і потрібно. А перша СПРАВЖНЯ сповідь принесла шок. А через кілька років – і благодать СПРАВЖНЬОГО зцілення.

На власному досвіді мені довелося переконатися в абсолютній необхідності сповіді як сповіді, а не як внутрішнього покаяння, відомого одному Богові. Людина не може сама собі бути хірургом або лаборантом. Це просто неможливо, неймовірно і смертельно небезпечно, як самолікування.

Так, не можна назвати експрес-сповідь нормою. Так, у нас у Церкві катастрофічно бракує священиків, готових охопити своєю увагою всю паству. Душа людська не гумова, навіть у священика. У нього, як у всіх, дві руки, одна голова і одне серце. Сімейний лікар теж не в змозі вести сто сімей. Це просто не під силу.

Але ця обставина – не привід не приймати хоч би первинну допомогу, хоч би у фельдшера.

Кому потрібен досвідченіший лікар, ті їдуть у монастир. Кому потрібен світило – ті їдуть до відомих духівників і старців. Усе як у медицині. І як у медицині самолікування – найкращий спосіб убити самого себе своїми руками і померти завчасно.

Тепер я розумію, чому деякі парафіяни кажуть:

– Отче, ваші питання недоречні на сповіді. Я сказав. Ви вислухали. Я сказав Богові, а не вам. Ваша справа – сторона. Накривайте і відпускайте.

Вони так кажуть, бо не мають анінайменшого уявлення ні про Церкву, ні про Бога. Для них церква – це безкоштовний психотерапевтичний корпус. Духівник – подружка-подушка, якій можна поплакатися чи поскаржитися на життя. А Бог… я навіть не можу собі уявити, хто для них Бог.

Вони принесли із собою в церкву світський дух споживацтва. Вони встановлюють у ній свої правила споживання. Це явище не нове. Воно колись стало причиною зародження чернецтва і виходу його в пустелю. Очевидно, воно і далі збережеться.

Але ті, хто прийшов у церкву, не шукаючи свого, а люблячи Бога, розуміють, що церква – вона як древній науковий центр дослідження законів Божих. Закони ці не скасуєш вибиванням прав у священика.

Вона – як відома і знаменита клініка. У ній не можна вилікуватися, якщо учити лікарів і самому призначати собі процедури і ліки, через скандали в реєстратурі.

Вона, нарешті, як просто джерело любові Божої, влаштованої заради щастя людини, яке корениться єдиним чином у Христі.

Якщо людина шукатиме Христа в собі, то матиме життя вічне і щастя вже за цього життя. Якщо вона шукатиме в Христі себе, то помре душею, вже за цього життя, від чого спаси нас, Боже.

Любити церкву – особлива чеснота і мудрість. Не тому, що церква – це організація професіоналів-психотерапевтів, які роздають містичне зілля, а тому, що суть церкви – у зібраннях людей, які люблять Бога, слухаються Його і членам яких Бог дарував Свою преображаючу любов. На цій любові стоїть догмат і практика обряду. Вони заслуговують і поваги, і розуміння.

Церкви слід довіряти не тому, що вона – кооператив професіоналів-священиків. Їй треба довіряти, бо вона вища за будь-яку спільність людей. Церква не справа рук людських, але справа Божа. Вона Тіло Христове, що наставляється і врозумляється Самим Богом.

Церковна сповідь має залишатися такою сповіддю, як її бачить Церква – таїнством, а не такою, якою її бачить споживач – послугою. І все буде добре, коли все стоїть на належних місцях, в ієрархічному влаштуванні Церкви і світу, і ми знаємо в цьому світі своє місце, уготоване нам Богом.

Автор: священик Костянтин Камишанов