В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
«Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас» (Ін. 15:20). Ці слова Спасителя нашого спадають на пам’ять сьогодні, коли ми радісно і благоговійно святкуємо Його Різдво. Він ще не народився, Він щойно зародився від Духа Святого в чесній утробі Діви Богородиці, коли той, хто був поставлений зберігати Її Дівоцтво, той, кого Церква іменує «Праведним», святий Йосиф Обручник, вже помислив про вигнання. Ми чули ці слова євангельські у святу різдвяну ніч: «Йосиф же, чоловік Її, будучи праведним і не бажаючи ославити Її, хотів потай відпустити Її» (Мф. 1:19). Через праведність свою, через доброту свою він захотів було відпустити Мати Божу на волю зі свого дому, щоб не здійснилася над Нею страшна страта, щоб не побили Її камінням, бо помислив про Неї щось погане. Але запитаємо себе: куди захотів відпустити Праведний Йосиф Пречисту Діву Богородицю, одну, нікому не потрібну, з Немовлям під серцем? У пустелю, у чисте поле, на всі чотири сторони?
Ми знаємо, що Ангел Господній, явившись йому уві сні, не дав здійснитися страшній помилці. Але минуло зовсім небагато часу, і Бог, Який ще не народився, знову виявився зайвим на цьому святі життя. У місті предків, у Вифлеємі, який «нічим не менший від інших володінь Іудиних» (Мф. 2:6), Йому не знайшлося місця серед людей, і тому безсловесна худоба оточувала Його дитячу колиску; не будинок, не людське житло, а печера стали першим житлом Бога, першим Його притулком, як би готуючи іншу, скорботну, печеру – склеп на схилі смертної голгофи.
У вітчизні Своїй і роді Своєму, серед родичів і знайомих Своїх, Він був як чужий і в кращому разі викликав неприязне роздратування. «Звідки в Ньому премудрість ця і сили? Чи Він не син теслі? Чи не Його Мати зветься Марією і брати Його Яків та Іосія, і Симон, та Іуда? І сестри Його чи не всі між нами? Звідки ж у Нього це все? І спокушалися Ним» (Мф. 13:54-57). Вони спокушалися, вони злилися і заздрили, а самотній Син Людський йшов по землі Свого народу, «як написано про» Нього (Мк. 9:12).
Йшов Він кам’янистими дорогами Палестини, хоч і супроводжували Його натовпи, хоч і тіснив звідусіль народ, але був Він страшенно самотній, незрозумілий, неприйнятий. «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли» (Ін. 1:11), – пише апостол і євангеліст Іоанн Богослов. «Свої» з Назарету, з міста, в якому Він «не створив… багатьох чудес через невір’я їхнє» (Мф. 13:58), просто «сповнились усі гнівом у синагозі, почувши це. І, вставши, вигнали Його геть з міста і повели на вершину гори, на якій було збудоване їхнє місто, щоб скинути Його» (Лк. 4:28,29).
«Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас…». Сьогодні ми знову читаємо Євангельське оповідання про те, як «гнали» нашого Бога. Вслухуючись у сумну розповідь про нічну втечу в Єгипет, поминаючи чотирнадцять тисяч безневинних Вифлеємських немовлят, перших з незліченного сонму мучеників за Христа, ми знову і знову усвідомлюємо, що ми – Церква Бога гнаного, Бога-Вигнанця, Царство Якого не «від світу цього» (Ін. 18:36). Радісні дні свята Різдва Христового завершуються сумним мотивом гонінь і скорботи: «Рахиль плаче за дітьми своїми і не хоче втішитися, бо нема їх» (Мф. 2:18).
«Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас…». Колі ми Христові, то і над нами виконається це обіцяння гонінь. Справа зовсім не в тому, що Ірод і Діоклетіан, Сталін і Хрущов з могутніх володарів перетворилися на примарні тіні. «Досить кожному дневі своїх турбот» (Мф. 6:34), знайдуться і на наш вік нові гонителі, знайдуться і на нашу долю «жорстокі іроди», бо, як попереджав святий апостол Павло свого улюбленого духовного сина, апостола Тимофія: «Та й усі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані» (2Тим. 3:12). Тому вибір завжди у всі часи пропонувався християнам один і той же: бути з Христом, тобто бути гнаним і приниженим, висміяним і відданим, або бути проти Христа, тобто бути з тими, хто сміявся, з тими, хто зраджував, з тими, хто гнав.
Адже для того, щоб опинитися в натовпі, що нестямно кричить: «Розіпни, розіпни Його!», – зовсім необов’язково перенестися на дві тисячі років тому і опинитися серед лютої єрусалимської черні. Для того, щоб зрадити Спасителя, щоб у черговий раз вигнати Його зі свого серця, «досить кожному дневі своїх турбот», досить просто у своїй щоденній боротьбі з гріхом опинитися на боці гріха, на боці зла, похоті, жадібності і почуття помсти. Коли всі ці «принади» наповнюють душу, де в ній місце Христу, «бо яке спілкування праведности з беззаконням? Що спільного у світла з темрявою? Яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним? Яка сумісність храму Божого з ідолами?» (2Кор. 6:14-16) Тому, згадуючи сьогодні тисячі безневинно убитих немовлят, запитаємо себе, чи немає і на наших руках їх крові? Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Неділя після Різдва