В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Ми щойно відсвяткували зимові свята, щойно попрощалися з Різдвом і Богоявленням, а сонце у своєму незупинному русі вже все ближче до наших широт, і вже ні-ні і віє в повітрі весною, і віяння це нагадує про майбутнє відродження природи, про пухнасті бруньки верби – провісниці весняного цвітіння, Пасхи Христової.
За два тижні всі ми, упокорено схиливши коліна, заспіваємо “Покаяння двері відкрий мені” – почнеться підготовчий період до Великого Посту. Але вже в цю і в наступну неділі євангельськими недільними читаннями Мати-церква починає готувати своїх чад до пісного подвигу. У цю неділю читається про сліпого, що прозрів, у наступну – нас чекає розповідь про диво покаяння, яке, як грім серед ясного неба, осягнуло жорстокосердого збирача податків Закхея.
Великий Піст і нашими православними предками, і нами грішними сприймається як довгий і тяжкий шлях до Бога, як шлях з чужини – додому, як повернення під батьківський дах. Проте ясно, що для того, щоб пуститися в цю дорогу з відважним бажанням душі, з усією палкою рішучістю серця, необхідно, як мовиться в притчі про блудного сина, “отямитися”, тобто тверезо побачити, хто ти і де ти. Іншими словами, треба прозріти, треба стати зрячим, треба побачити те, чого раніше очі твої не бачили, – побачити самого себе. Це споглядання самого себе зовсім не самоціль: воно потрібне для того, щоб, побачивши, як у дзеркалі, усі свої вади, усі виразки душі, кожен з нас, подібно до Закхея-митаря, зміг одного разу рішуче відмовитися від усього того, що нині заповнює його сутність. І як начальник збирачів податків враз зумів відкинути те, чому все життя поклонявся і служив, – багатство, так і кожен з нас, натхненний цим євангельським прикладом, повинен на старті свого шляху до Бога відмовитися від того, до чого прив’язана наша душа, відмовитися від гріха.
І от щоб відмовитися від гріха, треба, по-перше, цей гріх побачити, а по-друге, визнати його саме як гріх, а не як природне право людини, наприклад. Щоб побачити і визнати гріх, треба дуже захотіти цього. Треба захотіти стати духовно зрячою людиною!
Зазвичай ми думаємо, що зір – такий великий дар Божий, що можна навіть не сумніватися в тому, що людина з радістю користується ним, а той, хто позбавлений цього дару, тужить і благає Бога про милість і благодать. Проте це не завжди так. Подібно до того, як деякі зрячі вважають за краще не бачити, не помічати багато що з того, що буквально впадає у вічі, так багато хто вважає за краще залишатися в солодкому невіданні відносно справжнього стану речей у власній душі. Як наше зніжене тіло інстинктивно обирає температуру теплового комфорту, так наша душа, що заголубилася самовиправданнями, віддає перевагу ніжним дотикам лестощів, ніж жорстокій реальності правди. Нам взагалі простіше жити в невіданні і в небаченні. Нам простіше не знати поганого про себе, не бачити сморідних виразок гріха, що уразили нашу душу. Так само ми вважаємо за краще не йти до лікаря, щоб не почути страшний діагноз, і тим самим запускаємо хворобу, власними своїми руками робимо її невиліковною.
Нещасний сліпий з Єрихону був зцілений, бо з усіх своїх сил вимагав зцілення. Адже йому і рота затикали, примушуючи замовкнути, але він знову і знову волав до свого Спасителя, і надія його не була осоромлена. Бо він хотів бачити.
Він хотів бачити для того, щоб жити вільно, жити своєю працею, а не милостинею; жити, ясно розуміючи, хто він і яке його життєве завдання. Таке розуміння завжди вимагає від людини відповідальності за прийняті рішення. Здатність бачити дійсність без прикрас, без “гриму” – властивість вільної людини, бо раб бачить тільки те, що його пан хоче йому показати. Бачити світ – це означає бачити і себе в цьому світі не таким, яким тобі хочеться, а таким, яким ти є. Чи правда, що ми з вами завжди хочемо бачити? Чи правда, що ми дійсно хочемо знати правду про самих себе і про світ, що нас оточує? Чи все-таки ми воліємо жити в самообмані?
Хто хоче виглядати піднесено і пристойно у власних очах, тому, звичайно, діла немає до того, що твориться в його власній душі. Сумний гімн посту “Покаяння двері відкрий мені” – не що інше, як молитва про дарування нам зору, посилене прохання про те саме, про що просив нещасний сліпий біля воріт єрихонських: “Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!” (Лк. 18:38). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 31 неділя після П’ятидесятниці