Господи, навчи мене молитися!

Зцілення сліпого Вартимея, Лука Лейденський

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

«Чого ти хочеш від Мене?» – запитує сьогодні Господь в єрихонського сліпого.

«Чого ти хочеш від Мене?» – запитує Господь у кожного з нас щодня і щогодини упродовж усього нашого життя.

Чого ж ми жадаємо, чого хочемо від нашого Господа? Здоров’я, розуму, влади, багатства, спокою, любові, успіху, процвітання? Як би нам самим розібратися в тому, чого ми хочемо. Частіше це залежить від нашого фізичного і духовного віку, від того, які ілюзії, які надії остаточно розвіялися, від того, які бажання ми вже пережили.

От і сліпий, що сидить біля воріт Єрихону, просить Христа про милість, про прозріння як про найголовнішу свою мрію, як про найзаповітніше своє бажання. Здається, виконайся бажане, і людина вже ніколи нічого не побажає, бо із здійсненням цього благання для того, хто просить, прийде «повнота часу» (Гал. 4:4). Так йому здається, бідному.

Але ми знаємо, що «не насититься око зором, не наповниться вухо слуханням» (Еккл. 1:8). Ми знаємо, що не пройде і дня, як спочатку боязко, а потім все рішучіше, все наполегливіше долатимуть нас нові і нові бажання, нова і нова похіть, і, швидше за все, бажанням цим, цим безперервно зростаючим потребам не буде кінця.

Згадуються дитячі мрії: «От якби я був чарівником». І поряд з усім цим, як підсумок усіх надій, усіх сподівань на диво, згадується жадібна бабця біля розбитого корита.

«Мріяти не шкідливо», – іронічно усміхнувшись, скажуть скептики, вказуючи нам, дозвільним фантазерам, на хисткість і ненадійність наших мрійливих сподівань. Та ми самі знаємо, що неґрунтовні надії на те, що має статися диво, на несподівану відміну закону природи, породжені кінець кінцем тим, про що апостол Іоанн Богослов сказав одного разу: «Бо все, що в світі: похіть плотська, похіть очима і гордість житейська» (1Ін. 2:16). І немає нічого простішого, як оголосити усі ці наші надії і сподівання «похіттю очей», наприклад, і відкинути їх назавжди, попросту забути про них.

Проте, як нам бути з нашими молитвами, з нашими щоденними проханнями, зверненими до Бога? Як нам бути з нашою надією і нашою вірою в те, що світ – не сирота, що Небо – не бездонний і безглуздий космос, але оселя люблячої і співчуваючої нам Сили, ім’я Якої – Любов? Адже якщо вдуматися, усі наші молитви – не що інше, як сформульовані мрії, втілені в слова сподівання, усвідомлені і вознесені до Неба надії. Відмовитися від них? Оголосити їх породженням тієї самої, засудженої апостолом «гордості житейської»?

Чи, можливо, навпаки, варто детально розписати всі наші вимоги і побажання і, оскільки вже запитує Господь: «Чого ти хочеш від Мене?» – зібратися з духом і, старанно загинаючи пальці, викласти всі свої прохання, намагаючись не упустити нічого. Ох, і довга вийде молитва! І чи вистачить пальців на руках?

Чим довше роздумуєш над простим питанням Христовим: «Чого ти хочеш від Мене?» – тим важче відповісти на нього. Не просити ж насправді нового корита! Вже якщо просити в Самого Бога, то прохання має відповідати масштабу Того, Хто обіцяв одного разу: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Мф. 7:7, 8).

У тому і проблема, що «кожен, хто просить, одержує», бо просимо ми занадто часто під впливом хвилинного настрою, одержимі похіттю, гнівом, паралізовані тваринним страхом смерті. Що можна попросити, коли душа того, хто просить, сп’яніла пристрастями? Що можна отримати у відповідь на таке прохання, про що потім не пошкодуєш зі скорботою і тугою?

Святитель Філарет (Дроздов)

Тому люди серйозні і відповідальні завжди ставилися до своїх молитовних прохань строго і обачно, так, як це робив Святитель Філарет (Дроздов), який склав колись таку молитву: «Господи, не знаю, чого мені просити в Тебе. Ти один відаєш, що мені потрібне. Ти любиш мене більше, ніж я вмію любити Тебе. Отче, дай рабу Твоєму, що сам я просити не вмію. Не осмілююся просити ні хреста, ні розради: тільки перебуває перед Тобою. Серце моє Тобі відкрите; Ти бачиш потреби, яких я не знаю. Бачиш і створи по милості Твоїй. Урази і зціли, упокор і подими мене. Благоговію і мовчу перед Твоєю святою волею і незбагненними для мене Твоїми промислами. Приношу себе в жертву Тобі. Немає в мене інших бажань, окрім бажання виконувати волю Твою; навчи мене молитися, Сам у мені молися!»

Навчи, Господи, і нас, грішних, строго, серйозно і нелукаво молитися Тобі. А якщо це неможливо через наші недбальство і лінь, то дай нам хоч би з відчайдушною рішучістю волати до Тебе так, як робив це єрихонський сліпий, що всупереч протидії зовнішніх обставин невпинно волав: «Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!». Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 31 неділя після П’ятидесятниці