Сьогодні Ісус наближається не тільки до Єрихону, а до кожного міста, до кожного села, до кожного будинку, до кожної людини. У своїй сліпоті ми не бачимо Його, але Він ходить усіма дорогами світу. Господь приходить, щоб спасти усіх людей. Наш світ сліпий. Він не бачить, куди йде. Як і Вартимей, він сидить «край дороги» (Лк. 18:35). Виживає, жебраючи, але ніщо не може сповнити його очікувань.

Ми, котрі трохи знаємо Ісуса, хоча ніколи достатньо не любимо Його! – не можемо сприймати світ як глядачі. Потребуємо духовно єднатися з усіма людьми, бо існуємо в Христі, Який бере на Себе тягарі усіх – від моменту Свого втілення. Ми маємо бути, так би мовити, їх обличчям, яке випрошує справжнього світла, очікуючи Ісуса. Ми знаємо краще за сліпого з Єрихону, що Ісус приходить, що Він є поряд. Ми можемо закликати Його не просто: «Ісусе, Сину Давидів» (Лк. 18:38), а «Ісусе, Сину Божий, помилуй мене».

Полум’яна молитва з глибини серця присутня в усій християнській традиції, від самих її витоків, як на Сході, так і на Заході. Молитва до Ісуса має бути фундаментальною в нашому житті. У святому імені Господа Ісуса міститься все. Коли ми Його кличемо, Його присутність наповнює наше серце. В імені Ісуса отримуємо все. «Бо немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам» (Діян. 4:12). Нехай воно буде для нас, неначе дихання. Промовляймо його безнастанно, безупинно, із наполегливістю сліпого з Єрихону, і тоді Ісус відповість нам, як Вартимеєві: «Віра твоя спасла тебе» (Лк. 18:42). І поверне нам світло життя.

Тоді ми відкриємо, що наша молитва серця – не тільки за нас, а й за всіх, за кого ми молимося перед Спасителем, духовно єднаючись із ними. Якщо ми дозволимо Йому зійти до нашого серця, Він зійде у серця багатьох. Тому промовляймо: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних».

У літургійних молитвах ми просимо найперше безмежної Божої любові, просимо ласки миру для світу, який ми разом з Ісусом віддаємо в руки Отця. Усвідомлюймо важливість цих молитов.

Ми, звичайно, не можемо бачити результату нашої безнастанної молитви до Ісуса. Він спасає нас у вірі. Однією з причин, через які ми відступаємо і запал нашої віри слабне, є, мабуть, те, що ми забуваємо про закінчення сьогоднішньої євангельської події. Сліпий чоловік, прозрівши, «пішов за Ним, славлячи Бога» (Лк. 18:43). І не лише він, а й «всі люди, побачивши це, віддали хвалу Богові» (Лк. 18:43). Будьмо і ми тими душами, які славлять Бога. Навчімося дякувати за дива, які Бог творить у світі, а їх можна бачити лише поглядом, освітленим вірою.

Застановімося, зокрема, над молитвою за померлих, адже і за них ми молимося на Божественній літургії. Не можемо сказати, що наш світ зростає у справедливості, в любові, в лагідності, в мирі. Але не забуваймо, що кожної миті тисячі людей покидають цей світ та входять у світло свого милосердного Отця. У молитві славмо Бога, тішачись разом з ними: нарешті! Усі вони, що були вбогими, як більшість із нас, страждали, як страждаємо всі ми. Вже там вони нарешті перебувають у мирі! Молімось: «Ісусе, помилуй нас, грішних». Нехай це безнастанне благання виливається у прославу Бога, адже Отець виконує наші, чи, точніше, Ісусові, а отже, і наші, прохання.

Автор: Жан Корбон

Усе по темі: 31 неділя після П’ятидесятниці