Різдво і Хрещення. Всього кілька днів відділяють одне свято від другого, і ці кілька днів самі є святом і називаються в народі Святками. Тобто – Святими днями. Виходить як би одне багатоденне свято, яке відкривається Різдвом і завершується Водохрещем.

Ця близькість за часом двох найбільших свят невипадкова. У давні часи вони взагалі не розділялися, це було одне свято і називалося воно – Богоявлення.

Зараз ця назва закріпилася за другим святом, стала синонімом Хрещення Господнього. І хоча історично одна подія відділяється від іншого тридцятьма роками, зв’язок між ними дуже тісний.

Нагадаю, що християни святкували Богоявлення в ті дні, коли язичницький світ прославляв сонце. Наприкінці грудня, як відомо, сонце, що віддалялося від землі все далі і далі, зупиняється, а потім починає повертатися. І язичники, упевнені, що сонце – бог, з тріумфуванням вітали це повернення, раділи множенню тепла і світла, яке воно обіцяло.

Християни, які не знали дати народження Спасителя, теж стали в ці ж дні славити Сонце, але інше, Сонце Правди.

Світло цього Сонця вперше просяяло світу з народженням Богонемовляти, але було спочатку приховане від світу. Коли ж Господові було близько 30 років, Він вийшов на служіння. І почалося воно того дня, коли Він прийшов на берег Йордану до Іоанна Хрестителя і прийняв від нього хрещення.

З цієї миті Сонце Правди відкрилося світу, і відтоді “світло в темряві світить, і темрява не огорнула його” (Ін.1:5).

Свято Богоявлення, проте, – не лише спогад про найважливішу подію Священної історії. Як і будь-яке свято, воно покликане нагадати нам дещо важливе про нас самих. Адже сонце зійшло не лише для того, щоб ми раділи йому і насолоджувалися теплом і світлом.

Якось, зайшовши в гості до одного віруючого знайомого, я знайшов у нього в “кутку” незвичайне поєднання. На поличці, як і належить, стояли ікони – Спасителя, Богородиці, святих, – перед ними горіла лампадка. А поруч висіла, вставлена в рамочку, репродукція картини Ван Гога “Соняшники”. Помітивши в моєму погляді здивування, він, посміхнувшись, пожартував: “А це теж свого роду ікона”.

Багато хто з нас цю картину, напевно, бачив. Вона дуже яскрава і красива, але, звичайно ж, менше всього може бути названа іконою. І все-таки жарт мого знайомого виявився зовсім не таким безглуздим, як здалося спочатку.

Трохи пізніше він вже цілком серйозно пояснив мені сенс присутності цієї картини поряд з іконами. Він розповів:

“З дитинства я дуже любив соняшники. Мене завжди захоплювала їх схожість із сонцем, відбита і в самій назві рослини. Але для мене справжнім одкровенням був шкільний урок природознавства, на якому вчителька захоплююче розповіла про соняшники те, чого я до цього не знав.

Виявляється, назва відбиває не лише зовнішню схожість, але і щось інше: квітка соняшнику завжди повернена до сонця і повертає своє “обличчя” услід за ним протягом усього дня від сходу до заходу. А коли сонце заходить, він закривається, щоб знову відкритися зі сходом.

Тоді, у дитинстві, це дуже здивувало мене, а потім, у міру дорослішання, забулося. Минули роки, і я набув найбільшого скарбу на світі – віру в Господа Ісуса Христа. Я думаю, що будь-який віруючий погодиться, що та частина життя, коли він не знав Бога, відрізняється від життя у вірі, як ніч від дня.

І хоча невіруючі не погодяться з тим, що живуть “у ночі”, це тільки тому, що вони ще не побачили “дня”, що до їх життя ще не ввійшло Сонце Правди. Тільки зустрівшись з Христом, людина розуміє справжній сенс життя – стати подібним до Нього. І от тут-то мені згадалося моє дитяче захоплення соняшниками, але тепер воно було осмислене інакше.

Якщо Ісуса Христа ми уподібнюємо сонцю, то чому уподібнити людську душу? Звичайно, соняшнику! І тому поряд з іконами висить ця картина. Вона нагадує, як я повинен жити. Це дійсно портрет моєї душі. Якщо насправді я не зовсім такий, то повинен стати таким і хочу стати”.

Зізнаюся, ця алегорія здається мені яскравою і переконливою. У нашій душі намішано багато що – і доброго і злого, і світлого і темного. І як соняшник не являє із себе нічого привабливого, доки не зійшло сонце і пелюстки його заховані всередину, а зі сходом преображається і уподібнюється йому, так і душа людська.

Коли людина бачить Христа перед собою, розкривається назустріч Ньому, і тоді сяє все найкраще, найсвітліше, найчистіше і благородніше, що є в ній. Аби лише душа наша не відверталася від Нього, як ніколи не відвертається від сонця соняшник.

Коли над землею сходить сонце, йому не всі раді. Є тварини і комахи, яким краще вночі, ніж днем, і зі сходом сонця вони поспішають сховатися. У людей таке теж буває.

От як каже про це Сам Господь: “Світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були лихі; бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрилися діла його, бо вони злі. А хто чинить правду, йде до світла” (Ін. 3:19-21).

Коли над землею сходить сонце, одні радіють йому і тріумфують, інші – відвертаються і ховаються. Дві тисячі років тому над землею зійшло Сонце Правди. І в кожного, хто побачив Його світло, є можливість вибору – відвернутися і сховатися або ж навернутися до Нього і піти назустріч. І хрещення, якщо воно щире і усвідомлене, якщо воно звершується по вірі, свідчить про наш вибір.

Ставши християнами, ми повинні навернутися до Христа і врешті-решт стати подібними до Нього набагато більшою мірою, ніж соняшник подібний до сонця.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін

Усе по темі: Богоявлення