«Шлях до Бога починається, коли нам погано»

Притчею про митаря і фарисея ми вступаємо в особливий період життя Церкви – підготовчі тижні, які готують нас до періоду Великого посту.

Ця притча, здавалося б, дуже проста. З одного боку – зарозумілий фарисей, з іншого боку – упокорений митар. Але насправді в цій притчі є величезна глибина.

Адже Господь не засуджує фарисея. Він каже про те, що митар йде з храму більше виправданим, ніж фарисей. І цілком зрозуміло, чому Господь фарисея не засуджує – хто такий фарисей? Це людина, яка усе життя віддала вивченню і дотриманню закону Божого.

Він приходить у храм – величний, дивний шедевр архітектури, яким захоплювалися усі народи, де явним чином перебувала Слава Божа – як до себе додому. Тут для нього все рідне.

Усе його життя – у храмі. Увесь зміст його помислів, його бажання, його спрямування – Бог і храм.

Він дійсно розуміє, що його життя вдалося: у нього немає таких тяжких гріхів, за які б докоряло сумління, йому немає за що вибачатися як в оточення, проти якого він не грішив, так і в Бога – з яким у нього теж все гаразд.

Тому він стоїть з високо підведеною головою і дякує Богові за все те, що в нього є в житті. І лише контражуром – різким контрастом – виступає для нього нещасний митар, який боїться переступити поріг храму, бо розуміє – він не просто людина, що скоїла гріх, він зрадник.

Він же знаходиться на службі ненависної римської держави. І він не просто зрадник, він – людина, яка стала інструментом знущання, приниження, вилучення коштів у свого ж народу, за що, природно, заслужив щиру ненависть з боку оточення.

Здавалося б – не місце цьому в храмі. І в той же самий час ми бачимо, що він пішов у храм, бачимо, що він стоїть на колінах, він практично лежить, він втиснувся в землю, бо йому страшно. Він знає, що страшний Бог у гніві Своєму. Він боїться долі грішників.

І в той же самий час він не тікає з храму. Він розуміє, що якщо не тут, якщо не в храмі, якщо не Бог – то в нього жодної надії взагалі більше немає.

Сенс сьогоднішньої притчі, до якого нас закликає Церква, максимально простий. Наш шлях до Бога починається не тоді, коли в нас усе добре і, загалом, коли наше життя цілком самодостатнє.

Наш шлях до Бога починається, коли нам погано. Коли ми позбулися всіх тих штучних підпор, якими ми так любимо захищати себе в житті.

Коли в нас закінчився наркоз задоволень, які часто закривають від нас бачення самих себе, – і ми стали віч-на-віч з певним моментом істини, з певною абсолютною реальністю, яка нас зовсім не хвалить, не гладить по голівці, а засуджує. І ми відчуваємо, ми відчуваємо той страшний суд, який от-от готовий над нами здійснитися.

І от тільки тоді нам стає потрібен Бог. Нам стає потрібен Спаситель. Нам стає життєво потрібен Христос. Без цього, поки ця потреба в нашій душі не з’явилася, усе інше може бути красивим, але порожнім струсом повітря.

Дай, Господи, щоб приклад митаря, навчив нас жадати спасіння Божого, а приклад фарисея навчив не засуджувати тих, хто йде зовсім іншою дорогою, але поряд з нами.

Автор: протоієрей Павло Великанов

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея