Про митаря і фарисея

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Митар і фарисей, Роберт Барет

Не встигли кінчитися дні святкові, святочні, вже підходить час Великого посту. І цей прекрасний час, чудовий час, який ми всі любимо, – час покаяння, коли починають співати цей чудовий молитовний гімн «Покаяння двері відкрий мені, Життєдавче». Відчини, бо важко нам буває каятися, усвідомити, відчути себе безсилими і убогими, неспроможними перед Богом.

І тому Церква знову відкриває перед нами дорогоцінну сторінку Євангелія, де розказано про двох людей, що молилися: про праведника і грішника. Праведником був фарисей, людина благочестива, що виконувала заповіді, наказані законом. І він був упевнений, що цим як би поквитався з Господом Богом і тепер може пред’явити Йому рахунок, що він усе виконав і став вище за інших людей. Молився він з почуттям самовдоволення, гордині, а там, де гординя, там поруч і засудження. Поглядаючи на митаря, що стояв ззаду, фарисей казав: «Дякую Тобі, Господи, що я не такий негідник, як ця людина». Почуття власної праведності, власної переваги розпирало його, він стояв перед Богом, гордий, задоволений собою. Йому, здавалося, було, чим гордитися: пости він дотримував, на храм жертвував, особливих гріхів не скоював – ну чистий праведник! Стояв він перед Богом – а в той же час був від Нього такий далекий, бо він був задоволений собою, заспокоївся і його душа не наближалася до Господа. Здавалося б, і слова він казав благочестиві: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники». Богу дякував, як би розуміючи, що це йому від Господа дано, але гордився, ніби він сам це завоював.

У старозавітні часи люди молилися не в храмі, а у дворі храму. Так от, фарисей стояв попереду, а митар десь біля воріт, схиливши голову, не підводячи очей, бо гордитися йому було нічим, і тільки повторював: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!». Бо він шукав у Бога не справедливості, а лише милосердя. Він розумів, що по справедливості не може виправдатися перед Богом. Які в нього були гріхи, окрім його поганої професії (він збирав податок на користь чужоземних завойовників), ми не знаємо, але митар почував себе негідним і тільки казав: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!».

Розповідь Свою про цих людей Господь Ісус закінчив так: «Цей (митар) пішов до дому свого виправданий більше, ніж той (фарисей): бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться». Ми можемо здивуватися: як же так виходить – людина, яка дотримувала заповіді, виявилася далекою від Бога, а грішник був виправданий Господом і прийнятий? В тому і річ, що жодна людина не може виконати все і своїми силами стати абсолютно чистою від будь-якого гріха. І ще одне: людина, яка виконує заповіді зовні, а в серці зберігає гординю, засудження і злість, все одно стоїть від Бога далеко. Від Бога не можна «відкупитися» ні постами, ні жертвами, бо – каже нам псалом – «Жертва Богові – це дух упокорений», тобто печаль про свої гріхи, «серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш», не відкинеш.

І знову ми запитаємо: як же нам бути? Невже, бачачи, що зусилля фарисея були марними, ми повинні відкинути дотримання заповідей, а просто жити, як припаде, грішити і потім у Господа просити прощення? Ні, звичайно. Зовсім інше мав на увазі Спаситель, розповідаючи цю притчу. Потрібно прагнути, старатися, докладати зусиль, щодня і щогодини боротися із собою, зі своїми гріхами, падати, вставати, знову падати, знову вставати, досягати чогось, але пам’ятати, що завтра ми можемо це втратити, і знову потрібно буде боротися, не слабшаючи, але пам’ятати: по справедливості ми все одно негідні, а приймає нас Господь по Своєму милосердю. І тому жодного заспокоєння, жодної гордині не має бути в нас. Той, хто зупинився – вже не може рухатися до Бога; хто сказав собі: «От, я досяг усього, що треба, я нікого не вбивав, не грабував, не порушував жодних інших заповідей, усе в мене добре», – така людина не прийде до Господа. Завжди відчувати, що ми від Нього далекі, завжди жадати наблизитися до Нього, щоб любов до Господа рухала нами, щоб ми прагнули, навіть коли ми безсилі і впали – все одно йти до Нього, повторюючи слова митаря: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!». Це виправдання не по закону і не по правді, а по Божій любові. Наше бажання прийти до Нього зустрічається з Його бажанням прийняти нас.

Через цю притчу ми розуміємо, що мав на увазі апостол Павло, коли казав, що людина рятується, тобто до Бога залучається, не справами закону, а вірою в Господа Ісуса Христа. Знову повторюю: потрібні і справи, і зусилля із боротьби з гріхом, але ніколи не потрібно думати, що лише власними силами ми себе удосконалимо. Благодать Божа, що милує, прощає, рятує, – от наша надія; не на себе сподіваємося, а на Нього; працюємо, але знаємо, що в результаті усе залежить від Його спасіння. І тому приходимо до упокорення, яке не засуджує, упокорення, яке живе в нашому серці, народжуючи простоту, скромність і тверезе бачення себе в ясному світлі. І в цьому упокоренні, в цій надії тепер повторюватимемо митареві слова: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!». Амінь.

Автор: протоієрей Олександр Мень

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея