Притча про важливість смирення

Одним з найпрекрасніших творів ранньої Церкви є гімн присвячений втіленню Христа в Флп. 2:5-11. Однією з двох головних ідей цього гімну є тема кенозису (умалення, применшення) Христа: “У вас повинні бути ті самі почування, як і в Христі Ісусі: Він, будучи образом Божим, не вважав за захват бути рівним Богові‚ але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей, і з вигляду став як чоловік; упокорив Себе, був слухняним аж до смерти, і смерти хресної. Тому і Бог звеличив Його і дав Йому ім’я вище над усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса схилилося всяке коліно небесних, земних і пекельних і всякий язик сповідував, що Господь Ісус Христос у славу Бога Отця“. Дослідження вказують, що цей гімн був написаний арамейською мовою ще в 30-х роках, й через його велику популярність апостол Павло використав його у своєму посланні. Дуже промовистим є факт, що від самого початку Рання Церква усвідомлювала, що Божі діяння стосовно людського роду, а зокрема втілення, життя, страсті, смерть та воскресіння Ісуса були не тільки виявом грандіозної Божої любові, але також і виявом надзвичайного Божого смирення (пор. Іс. 42:2-3; 50:4-6; 53:2-9; Зах. 9:9; 12:10; 13:7; Рим. 8:3; 2Кор. 8:9; Еф. 5:25; 1Пет. 2:22-24; Мк. 14:27; Мф. 8:17; 11:29-30; 21:5; 26:31; Ін. 13:12-17 і т. д.).

В цьому контексті, уривок у Лк. 18:9-14 представляє просту, контрастну притчу з одним основним повідомленням: смирення перед Богом є єдиною правильною та прийнятною для Нього поставою людини. Ніхто не повинен порівнювати себе з іншим з надією себе виправдати. Факт полягає в тому, що Бог приймає кожного в довірливому милосерді, не припускаючи, що хтось має якісь права на отримання благословення за свою діяльність. Запевнення цього милосердя стало доступним для всіх через служіння Ісуса та Його жертовну смерть. Гарантія та запевнення спасіння, котре людина отримує через служіння Ісуса, засновані на Божій милості та благодаті, а не на чиїсь діяльності та заслугах.

В посланні до Римлян апостол Павло підкреслює: “Тепер же, незалежно від закону, з’явилася правда Божа, про яку свідчать Закон і Пророки, правда Божа через віру в Ісуса Христа у всіх і на всіх‚ хто вірує, бо нема різниці, тому що всі згрішили і позбавлені слави Божої, виправдовуються даром, благодаттю Його, через відкуплення у Христі Ісусі, Якого Бог призначив як жертву очищення Його Кров’ю через віру; для свідчення правди Своєї в прощенні гріхів, вчинених раніше, за час довготерпіння Божого; для свідчення правди Його нині, щоб Він явився праведним і виправдовував того‚ хто вірує в Ісуса. Де ж те, чим би хвалитися? Знищено. Яким законом? Законом діл? Ні, але законом віри. Бо ми визнаємо, що людина виправдовується вірою, незалежно від діл закону. Невже ж Бог – тільки юдеїв, а і не язичників? Звичайно, і язичників; бо є лише один Бог, котрий виправдовує обрізаних за вірою і необрізаних через віру. Чи ми знищуємо закон вірою? Зовсім ні; але закон стверджуємо” (3:21-31).

Ця ж думка з іншими акцентами наголошується і в Посланні до Ефесян: “Бог, багатий милістю з великої Своєї любови, якою нас полюбив, і нас, мертвих за злочини, оживотворив із Христом, – благодаттю ви спасені, – і воскресив із Ним, і посадив на небесах у Христі Ісусі, щоб у майбутніх віках явити безмірне багатство благодаті Своєї в благості до нас у Христі Ісусі. Бо благодаттю ви спасені через віру, і це не від вас, це – Божий дар: не через діла, щоб ніхто не хвалився. Бо ми – Його творіння, створені у Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував‚ щоб ми виконували. Отже, пам’ятайте, що ви, колись язичники плоттю, яких називали необрізаними так звані обрізані плотським обрізанням, рукотворним, що ви були в той час без Христа відчуженими від громади ізраїльської, чужі завітам обітниці, не мали надії і були безбожниками в світі, а тепер у Христі ви, що колись були далекими, стали близькими Кров’ю Христовою. Бо Він є мир наш, Який створив з обох одне і зруйнував перепону, яка стояла посередині, скасувавши ворожнечу плоттю Своєю, а закон заповідей вченням, щоб з двох створити в Собі Самому одну нову людину, вчинивши мир, і в єдиному тілі примирити обох із Богом хрестом, убивши ворожнечу на ньому. І, прийшовши, благовістив мир вам, далеким і близьким, бо через Нього і ті й інші маємо доступ до Отця в одному Духові” (2:4-18).

Фарисей у Храмі затіяв своєрідну судову тяганину з митарем: його «молитва», в котрій він просто розповідає Богові про те, який він гарний, по суті закінчується заявою, що його присутність у Храмі є більш доречна ніж присутність митаря. Але митар – це людина котра бачить широке Боже серце, й котра цілковито віддає себе Божій милості. Ісус відкриває слухачам, що скаже божественний Суддя: додому повернеться більш оправданим (тобто проголошений праведним – тим хто будує правильні стосунки з Богом і ближніми) митар, а не фарисей.

На початку Євангелія від Луки читаємо, що коли Єлизавета, радісно привітала Діву Марію, то вона відразу відповіла: “Величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасі Моїм, бо зглянувся на смирення раби Своєї, ось-бо віднині ублажатимуть Мене всі роди” (1:46-48). Слово смирення в латинській мові звучить як humіlіtas, котре походить від кореня humus. Humus – це верхній родючий шар землі, по котрому ми ходимо ногами, але котрий є єдиним родючим шаром ґрунту. В цей ґрунт падає зерно й приносить плід. Так само тільки в смиренному серці завдяки благодаті Св. Духа Господь може розвинути добрі плоди.

Саме на знак вдячності Богові за Його діяння та милосердя, ми Йому служимо. Ця притча спрямована до самовпевнених і тих, хто зневажає інших. Смиренні не беруть участь у порівнянні себе до когось і знають, що їх перебування перед Богом можливе тільки завдяки Його милості. Вони знають, що хоча й вони є “ніщо” перед Богом, однак Він їх любить невимовною любов’ю. Ісус бажає, щоб Його учні були подібні до митаря, і Лука демонструє, що це можливе.

Автор: о. Юрій Щурко (з циклу: “Розважання над Словом Божим“)

Усе по темі: Неділя про митаря і фарисея