В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Впродовж трьох тижнів Церква готує нас до Великого посту. Вона допомагає нам побачити в глибині нашого серця трагічні виразки гріха, гіркі хвороби душі. Церква будить у нас бажання чистоти, прагнення до святості, віру в те, що не все ще втрачене, що в нас є ще надія повернутися в дім нашого Отця. Ця надія є завжди, бо, як би низько ми ні пали, не існує, мабуть, такої безодні, з якої не можна було б повернутися. І умовою нашого повернення є лише одне: серце «скорботне і упокорене, яким Господь не погордує” (див. Пс. 50:19).

Саме тому три неділі перед Постом за богослужінням читаються притчі про так званих праведників. Насправді, звичайно, про лжеправедників, про людей, переконаних у тому, що вони, – гідні, що ним є що пред’явити Богові на Страшному суді. Такий фарисей з притчі про митаря і фарисея, яку ми чули за літургією минулої неділі. Такий і старший, слухняний, здавалося б, син, який не зрадив батька свого, а, за його власними словами, стільки років служить батьку і ніколи не переступав наказу його. Такі і ті безвісні, але численні грішники, яким Господь адресує страшні слова: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його” (Мф. 25:41), про яких ми читатимемо в євангельському оповіданні наступного недільного дня. І – Боже збережи! – невже такі і ми, ми, які так гідно, так благоговійно молилися сьогодні за літургією, ми, які – адже це ж підтвердить всякий – не грабіжники, не кривдники, не перелюбники і, вже саме собою зрозуміло, не митарі? Ні, ясно ми не такі: не наговорювати ж на себе на сповіді! А якщо так, тоді в чому ж нам каятися?

От і приходить людина до Бога, теоретично знаючи, що потрібно б прощення просити, але насправді не розуміючи, за що, власне. Ну, дратувався, ну, позаздрив, ну, погудив начальство і владу, подумаєш, велика біда! Це ж не пияцтво, не розпуста, не наркоманія, не вбивство, нарешті!

А тим часом потрібно б нам пам’ятати, що є гріхи тілесні, грубі гріхи плоті, і є гріхи духовні, тонкі, розпізнати які набагато важче. За всього бажання неможливо представити чеснотою пияцтво або, наприклад, розпусту. Як ні крути: гріх усе рівно залишається гріхом. Його завжди ясно видно. І не лише оточуючим, але і самому грішнику. Обжерливість, як ні намагайся, не назвеш подвигом самозречення. Розпусту можна, звичайно, ліберально і ласкаво оголосити життєлюбністю, проте недовго розпусник гратиме в терміни і тішитиметься думкою, що таким “велелюбним” його Бог створив. Совість не дасть! Бачите, грубі гріхи, як правило, легко діагностувати.

Зовсім не те з тонкими духовними гріхами. Злість на весь світ, на всіх “чужих”, на “ворогів”, породжена гордістю і упевненістю у своєму праві судити всіх підряд, ніколи не виявляється як гріх, як злочин закону. Людина вказує пальцем на явні гріхи ближніх своїх, на телевізійну безсоромність, на цинічну брехню журналістів, на злодійство і моральний занепад чиновників і мислить при цьому так: “Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар“. (Лк. 18:11).

Далі – більше: оскільки перелюбники і інші мракобіси не переводяться, оскільки грім небесний не вражає їх негайно, наш лжеправедник порівнює їх, більш за все процвітаючих, із самим собою і бачить, що порівняння не на його користь. І приходить у його горду голову така, вибачте на слові, молитва: “Ось я стільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступав, але ти ніколи не дав мені й козляти, щоб мені повеселитися з друзями моїми. Коли ж цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього відгодоване теля” (Лк. 15:29,30). І відділяє себе старший, “праведніший” син від блудного брата свого, відділяє і ненавидить його, і не хоче “увійти до радості Господа свого”.

Страшний суд чекає на кожного з нас. Це – останнє випробування нашої любові, нашої відданості Богові, останній іспит перед Вічністю. І от уявіть, усе ми пройшли, з усіма примирилися, за усе відзвітували. І маємо з’явитися перед входом у рай Господній, у місце нашого вічного блаженства. Вдивляємося ми в його блакитну глибину… а хто там, у цьому чудовому раю, хто там вже оселився? А там – розбійник, той самий, який, за словом Христа Розіп’ятого, першим у рай потрапив. Там – той, кого ми все життя викривали і таврували, там – ті, хто, за нашим злісним визначенням, працювали “свічниками” у церкві, тобто на святах зі свічками в руках стояли! От така картина. І що ж, ми, праведники, маємо бути з ними, з тими, кого ми всією душею зневажали і ненавиділи?!

Давайте згадаємо, як у сьогоднішньому євангельському читанні відреагував на подібне старший син, праведник і послушник: “Він розгнівався і не схотів увійти” (Лк. 15:28). Не дай нам Бог також “розгніватися”! Не дай нам Бог через гордість нашу відмовитися від Вічного Життя тільки тому, що воно влаштоване Богом не так, як ми його собі уявляли. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про блудного сина