В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Кожного разу напередодні Великого посту ми знову і знову повторюємо в євангельському читанні притчу про блудного сина, бо ця притча про Бога і людину, притча про наше ставлення до нашого Небесного Отця і один до одного, притча про те, як Сам Господь ставиться до нас, грішних, пропащих людей.
Переказувати її не стану, але маю нагадати, що в ті часи, про які розповідає Господь, люди намагалися жити однією сім’єю. Тепер природніше, щоб діти відокремлювалися і йшли від батьків, коли виростають. Тоді люди спільно володіли землею, яку разом обробляли, і чим більше була сім’я, тим більше було робочих рук, тим більше було можливості працювати. Тому розділити будинок, розділити маєток і господарство вважалося збитком. Якщо діти так чинили, це вважалося образою для батьків.
Ця притча передусім про нашого Небесного Отця. Коли ми кажемо: «Не врятуюся, ні на що не придатний, немає надії», – згадайте, що є Той, Хто нас чекає, завжди чекає, бо ми всі Його діти.
Ця притча також про нас, коли ми забуваємо про свого Небесного Отця, коли ми йдемо від Нього далеко, захоплені своїми пристрастями, дрібницями, повсякденністю життя, коли ми живемо в цій метушні і марнотратимо, втрачаємо усі душевні скарби і дари Святого Духа, коли ми вже на стороні, далеко і нам здається, що Бог і справжнє життя від нас далекі, і ми вже не можемо молитися, не можемо відкрити Священне Писання, бо в нас сторонні думки, а наше серце – суєтне і пихате. Це про нас, коли ми відірвалися, відпали, відійшли, заблукали, загубилися.
Це також притча про самовдоволених людей і тому теж про нас. Адже інший раз, коли ми з вами зберемося в храмі, ми думаємо: «От ми прийшли, а там за воротами залишилися багато інших – погані, негідні, а ми – гідні. Вони нечестиві, а ми – благочестиві. Вони грішники, а ми… теж, можливо, трохи грішимо, але все-таки ми Богові догодили, ми тут зібралися, ми сюди ходимо, ми від Господа не відпали».
От подивіться на цього старшого сина. Адже він завжди з батьком, а як він не схожий на нього. Зовсім на нього не схожий! Бо в нього немає любові, немає доброго ставлення до свого брата, та і до батька. Заздрісна, самовдоволена людина. І хоча нам здається, що ми з вами близько до Бога, бо зібралися тут, у церкві, і причащаємося, і сповідуємося, і молимося, а багато хто з нас щоденно читає Священне Писання і живе за церковним календарем – поряд з Богом, але чи схожі ми на свого Небесного Отця? От про що слід запитати себе. Адже ми маємо бути схожими. Так, людина не обов’язково схожа на своїх батьків. Але духовно вона може, вона вільна перейняти від них те, що добре. Якщо вона не перейняла – її провина.
Так от, є в нас один єдиний спільний для всіх Отець – наш Господь і Творець, Який є істинна правда, істинна справедливість, істинна любов, істинне благо, істинна мудрість, і якщо в нас цих якостей немає, якщо ми живемо по метушні, по безумству, по ненависті, то ми від Нього відходимо, відпадаємо, і нас не виправдає те, що ми тут, у церкві, з Ним поруч, і нічим нам вихвалятися і гордитися. Дивіться, у притчі цей старший син як би докоряє батьку, виставляє свою доброту напоказ: «Я завжди з тобою, – каже, – я тобі вірністю служив, я на тебе працював, тому давай розрахуємося». От так і ми іноді кажемо: «Господи, чому я в храм завжди ходжу, а от хворію». Неначе ми приходимо до Господа, щоб Він потім нам це все сплатив. Так не люблять батька, любов справжня – любов безкорислива.
Так от, ця притча про багато що нам нагадує. Зараз ми стоїмо перед лицем посту, але мало того, ми постійно стоїмо перед лицем своєї смерті. І коли призве нас до Себе Отець, ми скажемо: «Ми були далеко від Тебе, нічого не засвоїли, нічого не зрозуміли, усе розтринькали…» Невже ми прийдемо до вічності – з порожньою душею, з душею, в якій іскорки Божої немає?
Нехай не буде цього! Постараємося скористатися днями покаяння, коли Церква кличе нас озирнутися, опам’ятатися – більше так жити не можна! Не можна жити як би уві сні! Потрібно взятися за життя, за справжнє християнське життя. І якщо нам здаватиметься, що в нас не виходить, що це не вийде, що в нас немає сил, що все марно, згадайте про нашого Небесного Отця, Який стоїть, Який чекає, Який прийме кожного, хто з глибини душі щиро скаже: «Отче, Я згрішив перед небом і перед Тобою». Амінь.
Автор: протоієрей Олександр Мень
Усе по темі: Неділя про блудного сина