Вівці і козли

Страшний Суд, Фра Беато Анжеліко (фрагмент)

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

У преподобного Силуана Афонського є один дивний запис: “І я сказав: Господи, напоуми мене, що повинен я мислити, щоб душа моя була упокорена. І отримую відповідь у душі: Тримай розум твій у пеклі і не зневіряйся. Відтоді я став так чинити, і душа моя набула спокою в Богу”. Пам’ятаю, як у молоді роки, коли я уперше прочитав ці слова, туга і смуток уразили мою душу. Господи, як же не зневірятися, коли розум, тобто всі помисли, усі пам’ятання мої – у пеклі, там, де немає Бога, де немає надії! Як же не зневірятися, коли подумки занурюєшся в область, де відчай – єдиний можливий стан, бо пекло – це місце, де любов присіклася! Як же мені, Господи, тримати розум свій у пеклі і при цьому не померти від жаху і страху, і туги, і безнадійності! Чому він учить, цей чернець Афонський, навіщо він ставить переді мною завдання нездійсненні?

Я і по цю пору не знаю достеменно, яким способом можна, утримуючи себе від відчаю, безперервно думати про Страшний Суд, але тепер мені принаймні зрозуміло, і не те щоб навіть зрозуміло, а просто я відчуваю: преподобний Силуан правий, і його висловлювання вірне в обох своїх частинах. Насправді, варто тільки людині забути про те, яким буде підсумок її життя і за яких обставин буде він підводитися, варто тільки заспокоїтися на досягнутому, як негайно розцвіте в душі пишним цвітом махрове фарисейське самовдоволення: “Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар” (Лк. 18:11). І від цієї думки про власну високу гідність рукою подати до нерозуміння тих, кого в сьогоднішній притчі про овець і козлів прокляв Син Людський.

Страшний Суд, Фра Беато Анжеліко

От вже в кого розум не в пеклі! От вже хто упевнений у тому, що рішуче ніколи не було в їх житті такого, щоб, як написано у євангеліста Матфея: “Коли ж ми бачили Тебе голодним, або спраглим, чи подорожнім, або нагим, або недужим, або у в’язниці і не послужили Тобі?” (Мф. 25:44)! Хіба не служили ми все своє життя правді, красі і добру? Чи, можливо, ми дітей своїх учили брехати, красти і зневажати літніх людей? Не наша провина, що з посіяного нами виросли “терня й будяки” (Євр. 6:8).

Так, опинитися серед козлів дуже легко. Для цього треба небагато: підраховуй кожну добру справу, тобою зроблену, повторюй час від часу, як приспів, дітям своїм і близьким своїм: “Я вам усе своє життя віддаю, а ви…”, – от і все! Каятися – не потрібно, бо в чому каятися? Потрібно тільки невпинно піклуватися про свою “власну гідність” і ще про те, щоб навколо все було “по справедливості”. При цьому розум і серце будуть сповнені почуттям глибокого задоволення і праведного гніву на навколишніх грішників. І ніякого тобі пекла! Така людина гладка, як куля, – нічим її не зачепиш: ти їй про гріхи, а вона тобі – про сусіда; ти їй про покаяння, а вона тобі – про загальний розгул розпусти. От так вона, бідаха, і добреде до Страшного Суду, навчившись бачити і оцінювати тільки те, що поза її душею. І як же здивується вона, почувши особливо страшний, абсолютно несподіваний для неї, вирок: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його” (Мф. 25:41).

А чого боятися тому, хто усе життя зайнятий тільки своїми недоліками, хто день за днем уважно вдивляється у свою душу, щоб виявляти там усі нові і нові сморідні виразки гріха? Засудження? Так він сам себе давно засудив: згадайте, як розсудливий розбійник, розіпнутий поряд із Спасителем, говорив своєму нерозкаяному подільнику: “Ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали” (Лк. 23:41). Чого боятися розсудливому розбійникові, чого боятися тому, хто плаче про гріхи свої, коли самим Богом йому обіцяна розрада! Чого боятися нам, коли розум у нас у пеклі, тобто коли всі помисли, усі печалі наші пов’язані з нашими гріхами, і немає нам діла до недосконалості світу, до гріхів близьких, до того, що інші – “грабіжники, неправедні, перелюбники“. Адже коли очі і вуха, коли розум і помисли зайняті однією тільки справою – спасінням власної душі, хіба є час і сили розглядати недоліки ближніх.

Що ж до відчаю, то хіба сам факт продовження нашого грішного життя, саме наше буття на землі от до цієї, нинішньої хвилини не вказує на дивне, приголомшливе довготерпіння Боже? Хіба це не говорить нам ясною мовою, якщо Бог досі нас терпить, то, значить, Він вірить у те, що ми станемо хоч трохи краще, Бог вірить, що в нас, доки ми живі, не згасне надія на те, що одного разу вся наша боротьба, уся наша битва із самими собою і за самих себе увінчається нагородою нашого Спасителя. Гляне Він на нас, відчайдушних, але не зневірених, грішних, які проте не втратили надії, гляне і, можливо, скаже нам слова, які не раз утішали нас у наших падіннях, які не раз примушували нас знову і знову підніматися з безодні: “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу” (Мф. 25:34). Нехай пам’ять про це не залишить нас у важких пісних мандрах, які всіх на нас незабаром чекають, і нехай надія на це зміцнить нас у боротьбі із самими собою. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя про Страшний суд