В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
“Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Боже!” – вигукує цар і пророк Давид у своєму 41 псалмі. Чи не так і старець Симеон, який так тужив у безбожному, холодному світі, чекає свого Спасителя, чекає самотньою душею, чекає усім своїм старечим тілом, втомленим від нескінченного трьохсотрічного життя?..
Чи не так і блудний син, по горло ситий своїм “вільним” життям, мріє про тепло батьківського дома, жадає несвободи, найманства, рабства, але тільки щоб у батька, аби лише вдома, аби лише там, де батьківщина?..
У Декларації Незалежності Сполучених Штатів Америки є такі слова: “Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належить право на життя, на свободу і на прагнення до щастя…” У тому, що Бог дав нам життя і можливість у рамках цього життя здійснювати щохвилинний вибір між добром і злом, між образою і прощенням, між похіттю і молитвою, – у цьому начебто сумніватися не доводиться, це – очевидно. Проте що ж таке це саме “прагнення до щастя”?
На Тайній вечері, описаній у євангеліста Іоанна (Ін. 13:6-8), Господь, як ви пам’ятаєте, омиває ноги Своїм учням, і Петро, приголомшений цим черговим самоприниженням, самоприменшенням Божества, у жаху вигукує: “Не вмиєш ніг моїх повік. Ісус відповів йому: якщо не вмию тебе, не матимеш частини зі Мною“.
Не маєш частини, не маєш щастя… Так, слово, від постійного вживання зовсім затерте, втратило свій первинний сенс, – знову відкривається нам в євангельському тексті у своєму істинному значенні. Щастя – ця співучасть, спів-часть, частина з Христом.
Таким чином, “прагнення до щастя” – це по суті не що інше, як прагнення до Бога, до Христа. “Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Боже!” Не знаю, чи думали про це автори Декларації Незалежності, або для них щастя полягало зовсім в іншому, але безперечне одне: з допотопних часів і до цього дня людина прагне, шукає, бажає щастя, “як прагне олень до потоку води“.
Справа за малим: необхідно колись дати собі звіт у тому, що ні гроші, ні здоров’я, ні палкі обійми любові, ні свобода від обтяжливих щоденних обов’язків не можуть бути метою нашого нестримного прагнення до щастя. Скільки б ні мріяли про все це, ніколи, ніколи радощі земні не зможуть наситити нескінченне жадання спілкування з Богом, яке природна нам, бо ми – діти Божі, бо ми Богом створені, і ніщо, окрім “частини” з Христом, не дасть нам насититися і тішитися.
Щоб дійсно, а не теоретично тільки, не умоглядно, усвідомити, що це так, нам треба набратися терпіння і навчитися чекати, як праведний Симеон, або, можливо, так упитися гріхом, розпустою і зрадою, щоб вже, як мовиться, “горлом пішло”, як це сталося з тим же блудним сином. Я не знаю, що повинно статися з людиною, щоб вона замість примар і химер захотіла справжнього, невигаданого щастя. Знаю тільки, що обов’язково треба їй мріяти про Зустріч з Богом, захотіти всією сутністю своєю повернутися в Отчий дім, покинутий колись Праотцем Адамом.
Коли ця рішучість запанує в наших душах, рішучість терпіти і довго терпіти, передусім, самих себе, таких недосконалих, з усіма нашими пристрастями і похіттю, при цьому терпіти, не зневіряючись, не втрачаючи надії на Боже милосердя, на Божу любов, коли ця рішучість щоб то не було повернутися до Бога стане головною метою нашого життя, то яким нікчемним перед цією метою виявиться усе інше, усе, чим ми так дорожимо: наші пристрасті, прихильності, затишний побут, розваги розуму, захват марнославства!.. І от коли це раптом з нами станеться, тоді виросте Стрітення, виросте Зустріч з Богом. Ми зустрінемося з Ним, і Він, Отець наш небесний, подивиться на нас, убогих, жалюгідних, але які все таки прийшли до Нього, і скаже серед блискавок і громів Страшного Суду: “Принесіть найкращий одяг і вдягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги; і приведіть відгодоване теля, і заколіть; будемо їсти і веселитися! Бо син Мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся” Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: Стрітення Господнє