В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Яким чином маленький хлопчик, безневинне дитя, став приводом для сперечань, чому Син Божий, Якого, здавалося б, із захватом і надією мав зустріти весь рід людський, зустріти і проспівати в єдиній радісній пісні з ангелами: “Слава у вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!” – чому Він став Тим, Хто викликав спокуси і сперечання? До ганьби і сорому врятованого людства, дряхлий старець, стоячи біля колиски цього спасіння, вимовив гіркі слова, які, на жаль, виправдовуються і сьогодні: “Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох… і на знак сперечання“.

Предмет сперечань – наш Бог! Чи може бути ситуація безглуздіша за цю? Але, видно, так пала людина, так заметушилася, так, за словом святого Афанасія Великого, впала в самопожадання, що віддала перевагу власному спогляданню над божественним.

Чи звернемо ми уявний погляд до всієї повноти церковної – і тут же побачимо, як усяк тягне на свій бік, як усі, починаючи від князів церкви і кінчаючи мирянином-простаком, отруєні примарою свободи суджень, намагаються висловитися разом про усе, нітрохи не замислюючись не те що про користь церковну, але навіть і просто про те: а чи запитують тебе про це?

Чи поглянемо на парафіяльне життя – і тут усякий, хто б він не був, намагається не про справу свого спасіння дбати, а влаштувати життя церковної общини одному йому відомим і, вже звичайно, єдино правильним чином! Я навіть не про докори кажу, які на священиків обрушуються з усіх боків, а про такі начебто невитіюваті пропозиції і питання: “Чому ви співаєте так, а не так? Чому б вам не служити молебні таким от чином?” І в день Хрещення Господнього, як вінець усього цього безумства, прозвучало питання однієї благочестивої парафіянки: “Що ж ви так погано приготувалися до нашого приходу, не змогли пристойний храм побудувати?”

Давайте хоч раз у житті з повною щирістю запитаємо себе: скільки хвилин на день ми думаємо про свої гріхи і скільки довгих виснажливих годин перебираємо і ялозимо гріхи своїх ближніх?

Чи до Бога нам, коли навколо стільки приводів викрити брата і звеличити самих себе.

От чому людина, яка шукає Бога, проходить повз мене, повз тебе, повз тих, хто міг би узяти її довірливу руку і привести до Христа. От чому в багатьох наших близьких так і не відбувається Стрітення, зустріч з Богом. І як же їй статися, коли вони дивляться на нас, а в очах у нас з вами горить вогонь боротьби, у вухах наших – гул битв за віру, і пальці наші стиснуті в кулаки, а не в триперстя!

І серед цього розгулу людських пристрастей, серед шумних суперечок релігійних партій, “лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох… і на знак сперечання“, і Мати схиляється над Ним, вже знаючи, вже передчуваючи, як їй “душу пройме меч“, і старець Симеон обіймає Його слабке тільце, дякуючи і розчулюючись, бо кінчилася для нього мука очікування, прийшов час звільнення, час зустрічі з Богом.

Можливо, тому ми і не дочекаємося ніяк дива Стрітення, навіть під час молитви, навіть коли душа наша кличе Христа, що насправді хочемо ми зовсім не Божої правди, а своєї. Можливо, тому і не торжествує справа Христова на землі, що навіть вірні учні Його, ми, християни, впали в самопожадання, віддаючи перевагу власному спогляданню над божественним.

А якщо це так – а в нас немає жодних підстав не довіряти святому Афанасію Великому, – нам залишається лише одне: кинути усе, що нам так мило сьогодні, і відправитися в довгу дорогу покаяння, у таку довгу, що невідомо навіть, чи встигнемо ми пройти її до кінця життя. І проте, ми, не міркуючи, повинні залишити все те, що здається нам зараз таким важливим: розбрати, наші переконання, так зване почуття власної гідності, свої корпоративні прихильності, – одним словом, свою гордість, і тоді, я вірю, і ми, як Симеон, який так довго, так терпляче чекав Зустрічі із Спасителем, дочекаємося, кожен – своєї, справжньої Зустрічі з Богом. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Стрітення Господнє