Страх перед “кінцем світу” і перед Страшним Судом змінив радість очікування Другого Христового пришестя, про яке свідчить Новий Завіт, виник ще не вчора. Цей страх проник у свідомість християн у результаті поступового забуття Євангелія, тієї Благої звістки, яка була принесена людям Ісусом Христом, і розвинена в богословському аспекті апостолом Павлом. Процес якщо не повного забуття, то істотного спотворення Благої звістки почався досить давно.
Тут не місце викладати причини цього спотворення. Але ледве помітний початок цього процесу йде в глибину церковної історії, до кінця першого століття, коли християнство стало розростатися язичницьким світом, замінюючи собою традиційні релігії. Немало сприяли зростанню християнства численні приклади мученицьких подвигів.
При імператорові Костянтині Великому, на початку ІV ст., християнство було оголошене державною релігією і зайняло міцне і досить стійке положення в античному суспільстві. На жаль, цей позитивний процес супроводжувався і негативними моментами. Старе не здавало свої позиції без бою. І в християнство, яке чисельно виросло, стало з легкістю проникати стара свідомість, старі звичаї та тисячолітні звички з релігій, знехтуваних Ісусом Христом і Його апостолами.
Нова ера людства була ознаменована релігійною революцією, здійсненою Ісусом Христом. Але, як відомо з досвіду, за всякою революцією слідує і контрреволюція. Революція означала повну відміну древніх язичницьких релігій з їхніми культами, більше того, – означала заміну старозавітного Закону Євангелієм Царства Божого. Але контрреволюція, що відбувалася в думках і поведінці людей, поступово відновлювала багато ознак старих релігій (язичництва та юдейства), які тисячоліттями вбирали в себе свідомість сотень поколінь, проникаючи, можна сказати, у людську підсвідомість. Так просто позбутися цього неможливо.
Про два громадянства
І сьогодні люди, які називають себе християнами, якщо тверезо подивитися на них з точки зору Нового Завіту, насправді глибоко пройняті язичницькими чи старозавітними почуттями і уявленнями. Особливо це наочно проявлялося у варварські часи розпаду Римської імперії і в Середні віки в Європі. Глибоко духовні думки про Бога, про посмертне існування в єднанні з Христом змінилися примітивними уявленнями про Бога, наївним уподібненням Суду Божого суду людському, після якого слідує чи заслужена нагорода, чи заслужене покарання.
Причому останнє лякало особливо і мислилося не інакше як в образах земних покарань, садистських мук, які були так характерні для стародавнього і середньовічного світу з його багаттями, тортурами, розпеченими пательнями. Тобто з реального життя і з язичницької підсвідомості образи проникали у свідомість і навіть у богослов’я, мало-помалу підміняючи собою Христове Євангеліє, радість якого зникала, поступаючись місцем страху і вірі в культові обряди.
От прекрасний приклад з Нового Завіту – невелике Послання апостола Павла до Филип’ян. Апостол ув’язнений, на нього чекає імперський суд і можлива страта. Але придивіться: як часто звучить у цьому посланні слово “радість”. “Радійте завжди в Господі, – перестерігає филип’ян апостол, – і ще кажу: радійте!” (Флп. 4:4).
У цьому ж посланні він писав: “А наше життя [буквально: громадянство] – на небесах, звідкіля ми чекаємо і Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа” (Флп. 3:20). Інакше кажучи, християни мають два громадянства. Одне громадянство земне, “царство кесаря”, як його ні називай, хоч президента Путіна. Інше громадянство – небесне, Царство Боже. Звичайно, людині іноді буває важко свідомо вибрати, законам якого “царства” потрібно слідувати. Зрозуміло, що земне царство з його законами потрібне і неминуче, оскільки ми живемо в цьому грішному світі. Але є інші “закони”, закони Царства Божого, викладені Ісусом Христом у Його Нагорній проповіді.
Поки людина живе своїм земним життям, це саме життя раз у раз ставить її в ситуацію вибору: законам якого громадянства потрібно слідувати. Людина постійно перебуває в стані певної кризи. Це грецьке слово, означає “суд”. Людина стоїть перед судом: куди повернути? Приклад мучеників і сповідників показав нам, що в критичних ситуаціях вони вибирали наслідування волі Божій, а не велінням земної влади. Для людини такий вибір часом буває важким і майже нерозв’язним. Страшно не послухатися земної влади. Але страшно й ослухатися Бога.
Але Господь Ісус Христос, знаючи про цю складність і про слабкість людини, у Своєму Євангелії сказав утішливі і підбадьорюючі слова: “Коли ж видаватимуть вас, не турбуйтеся, як або що говорити; бо в той час дано буде вам, що сказати, бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого говоритиме у вас” (Мф.10:19-20).
Євангельське просвіщення проти страху “пательні”
Ми почали розмову про страх, який змінив первинну радість. Але християнське Слово Боже говорить нам словами апостола Павла, що боятися-то нічого! От чудове місце з Послання до Римлян: “До того знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра… Що ж сказати про це? Якщо Бог за нас, то хто проти нас? Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам всього? Хто буде звинувачувати обраних Божих? Бог виправдовує їх. Хто осуджує? Христос Ісус помер, але й воскрес: Він і праворуч Бога, Він і піклується за нас” (Рим. 8:28-34).
Так що страху в тих, хто йшов за Христом, не було. Звичайно, були і земні прикрощі і скорбота. Від них нікуди в цьому світі не подітися. Кожен несе свій хрест. Але якщо життя буде з Богом, якщо хрест несуть з Христом, то всі земні скорботи можна подолати, бо над усіма ними сяє радість Воскресіння і вічного блаженства. Цей стан радості дарується Духом Святим.
Читаючи апостольські послання, ми наочно бачимо, що перші християни жили саме натхненним життям. На жаль, пройшло не так вже багато часу, як багато що з цієї первинної натхненності було втрачене. Обряди, статути, закони, календарі, – все як в язичництві, як у Старому Завіті, – багато в чому витіснили початкову свободу і радість. Ну, а де закони і статути, там їхнє порушення. А де порушення, там і страх покарань. Звідси і “пательні”. Яка вже там радість!
Що ж робити? Єдиний шлях – Євангельське просвіщення, місія, яка повинна розпочатися із самої Церкви.
Про кінець світу
Зараз от багато базікають про кінець світу, абсолютно не розуміючи, що це таке. Гадають про часи і терміни настання цього “кінця”. Хоча Слово Боже суворо-пресуворо забороняє такі міркування і прогнози. Дійсно, кому окрім Господа Бога відомо, коли буде “кінець” – завтра чи через багато тисяч років?
Одне непорушне – наше особисте життя разом з усім, що є в цьому житті – рано чи пізно закінчиться. Це для кожного з нас і буде “кінцем світу”. Звичайно, земний інстинкт життя вселяє нам страх перед кінцем. Але християнська віра в спокутний подвиг Сина Божого, підкріплювана благодаттю життя у Святому Дусі, дає людині із спокійною впевненістю чекати цього “кінця” і навіть радіти зустрічі з Воскреслим Христом.
Інше питання – а що ж буде з тими, до кого ця віра не прийшла і довго ще не прийде з різних причин? Тільки для чого таке питання ставити собі, якщо відповідь на нього знати ми ніяк не можемо? Більше того, передбачати долі людей, ким би вони не були, і передбачати Суд Божий – означає блюзнірські обмежувати свободу і незалежність Бога як Судді. Нам же дано тільки знати, що Господь – милосердний.
Автор: архімандрит Януарій (Івлієв)