Мій однокурсник по інституту, який згодом став священиком, якось розповідав про свою першу зустріч із старцем Миколою Гур’яновим. А в нього над столом висіло зображення Страшного Суду (з усіма традиційними аксесуарами: пательнями, котлами та іншим пекельним начинням, далеким від технічного прогресу). І от, розповідає йому Паша про свої проблеми, а старець усе зривається з місця, та так ревно хреститься, молячись про його напоумлення, і все в це зображення пальчиком тиче: “Господи, спаси його і помилуй! Настав його, Господи! Павлику, та як же це так! От, що буде!”
Знизуючи плечима, Паша йому: “Так не страшно, у тому й річ, що не страшно”. А старець Микола візьми, та й раптом підсунув до Пашиної руки запалену свічку. Той, обпікшись, відсмикував руку. “Боляче?..” – як би здивовано, з посмішкою в очах, запитав старець. “Боляче”, – чесно зізнався парубок, який ще мить тому не знав, куди дівати свою безстрашність. “А ну як вічно так?..” – задав йому риторичне питання о. Микола.
Жорстоко? У жодному випадку.
Господь не так вже і багато, але все ж таки приділяє увагу до теми вічних мук, пітьмі непроглядної, плачу і скреготу зубів і, звичайно ж, Страшному Суду. Проте звернімо увагу, що євангельська розповідь абсолютно не розглядає Страшний Суд, скажімо так, в аспекті апокаліптичної драми. У Євангелії Господь проголошує основний критерій Свого Суду: ставлення до ближнього.
Іноді дивуєшся: наскільки людина може бути глухою і сліпою відносно слова Божого!
От, нагадує ж нам апостол Іоанн Богослов: “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?” (1Ін. 4: 20); нагадує, а який сенс? Усі в курсі, але до слів його, як і до всього Нового Завіту, ставлення у нас досить часто як би… музейне, чи що?..
Аналогічно тому, як інші нерелігійні трудівники на ниві культури ставляться до ікон: як до шедеврів, до надбання національної і світової культури, не застосовуючи їх за призначенням (якщо хто не в курсі, ікони призначені для молитви, а не для одного лише милування чи наукового дослідження, що, при відповідному ставленні, теж цілком допустиме, але, у першу чергу – це “вікна в небесний світ”).
У євангельській розповіді про Страшний Суд є кілька змістовних моментів, що заслуговують на особливу увагу.
По-перше, впадає у вічі відсутність ділення за якоюсь звичною для нас зовнішньою ознакою: точно так, як і для древніх євреїв була дика відсутність такої ознаки ділення як приналежність/неприналежність до богообраного народу. Так і нам може здатися дивним, що в цій розповіді ніяк не фігурують такі значимі для спасіння ні конфесійна приналежність, ні дотримання постів, ні участь у церковному житті – адже ми звикли судити про рятівний життєвий шлях по сукупному ряду ознак, “видаляючи по замовчуванню” з Книги життя всіх людей, які не відносяться до нашої конфесії (не кажучи вже про іновірців і нерелігійних людей), так само “за замовчуванням” привласнюючи “бонуси” залежно від зовнішніх ознак благочестивого і аскетичного життя, об’ємів пожертвувань або кількості споруджених храмів, відлитих дзвонів, підготованих кадрів, які, як і раніше, “вирішують усе”.
Господь не каже: “Ви постили, регулярно бували на богослужіннях, причащалися, вичитуючи всі канони; ви служили Мені біля Престолу, пасли Моє стадо, проповідували рятівні істини; ви жертвували на храми, монастирі, резиденції”. Нічого такого чи близького за сенсом, що б виділяло із загальної, зібраної Ангелами, маси “усіх народів”, когось за конфесійною чи ієрархічною, або ще якоюсь знаковою приналежністю до певної “віп-категорії”.
Сучасники Христові, ймовірно, дивувалися з цього, а ми… просто не помічаємо. Адже зрозуміло ж, що не любов Божа і не наш на неї відгук життям за заповідями, а сама собою приналежність до Помісної Церкви за фактом хрещення і похоронної відправи вводить людину в Царство Небесне (хтось вважає, що до цього слід додати дотримання правил церковно-статутної дисципліни). Ну, а всі ці “відвідали-накормили-напоїли” – це так… бажане доповнення, свого роду аксесуар “шлюбного одягу”. Ми ж – дорослі люди, правда? Усе розуміємо.
Дорослі Христа розіпнули
Пам’ятаю якось один першокласник на моє питання: “Навіщо Христос обрав такий спосіб спасіння людей – через страшну, тяжку і ганебну смерть?” – відповів: “А щоб люди зрозуміли, які вони погані”. От вже, насправді, “вустами немовляти!” Адже окрім Пілата і воїнів, які били і розпинали Сина Людського, у Його вбивстві брали участь усі: і ті, хто кричав “розіпни Його!”, і ті, хто глузував з Нього і підбивав зійти з Хреста, ставлячи Йому в провину спасіння інших людей, усі ті, хто злорадів і потішався, і навіть ті, хто просто спостерігав із цікавості, мовчки, відсторонено, як видовище.
Усі ці дорослі люди – співучасники. Це – звичайні дорослі, релігійні, доброчесні люди, які ужахнулися тому, що сонце затьмарилося при кончині Спасителя, та йшли з Голгофи “б’ючи себе в груди” (Лк. 23:48). Але спочатку вони Його розіпнули.
Це звичайні дорослі люди – ми з вами.
Проте повернемося до розповіді про Страшний Суд. Другий момент, на який варто звернути увагу: як Син Людський звертається до тих, хто виявився праворуч, і до тих, хто – ліворуч? “Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу” (Мф. 25:34), – звертається Він до перших. А другим каже страшні слова: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його” (Мф. 25:41).
В одному випадку “благословенні”, яким від створення світу уготоване Царство, в іншому “прокляті”, але… вогонь вічний уготований не для них, а “дияволу і ангелам його”. Це дуже важливий нюанс: перші наслідують те, що приготовано для них, другі – те, що не для них спочатку.
Не лише страшно, а дивно, що Спаситель когось називає “проклятими”. “Благословляйте тих, хто проклинає вас” (Мф. 5:44), – заповідає Він. “Благословляйте, а не проклинайте” (Рим. 12:14), – повторює апостол Павло. І раптом: “Ідіть від Мене, прокляті”.
Прокляття – антонім благословення. У буденному слововживанні прокляття – щось подібне до лайливого побажання зла. Це не зовсім вірне розуміння. Лайливий елемент є присутнім, але прокляття – у першу чергу акт містичний, це відкидання, ізоляція.
Так от, що важливо: Господь нікого не проклинає, не відкидає, не відштовхує. Він лише вказує на те, чим по суті являється вибір тих, хто виявився ліворуч: відкидаючи душевними спрямуваннями і відповідними вчинками шлях уподібнення Богові, усе більш ізолюючись від Його благодаті, вони в результаті вибрали не притаманний людській природі стан, долю не свою, але чужу – долю “диявола і ангелів його”.
Вогонь уготований бісам, але люди, які своїм наслідуванням бісівської злості і гордості, своїм послухом пропащим духам уподібнюються ним, і тим самим ототожнюються з ними, остаточно залучаються їхнього стану прокляття і, як наслідок, також їхньої долі. Не своєї. Чужої. Відкидаючи властиву своїй природі богоподобу, людина відкидає і Прототип, тим самим залучаючись чужої богоборчої природи пропащих духів і стаючи причасником їхньої долі у вічності.
І, нарешті, третій ключовий за змістом момент: у цій розповіді не згадуються так звані явні грішники. Господь не каже проклятим, що вони убивали-крали-перелюбствували. Це, зрозуміло, не означає, що явні і тяжкі гріхи не мають значення для вічного життя. Просто про це і говорити не варто, бо і так ясно, що гріх губить душу.
Адже Господь звертається не до розбійників і розпусників (хоча серед Його слухачів і такі були), а до звичайних людей: до тих самих дорослих людей, що у всі часи вважають себе “нормальними”, “звичайними”, максимум “грішними як усі”. Гідно уваги, що люди, які виявилися причасниками диявольської долі щиро дивуються: “Коли?!” Адже вони не безбожники які, та й зла, ніби, нікому не чинили…
Зла-то вони, можливо, і не чинили, та й добра – теж. Могли, але не робили. Господь їм давав можливість зробити Йому (по суті, собі ж) добро через одного з “братів Його менших”, а вони цього брата просто не помічали. От цей стан душі, при якому людина бачить те, що їй зручно і того, хто їй потрібний, чує лише те, що зручно, а слухає тих, кого вигідно – беззаперечно є тим самим бісівським станом байдужості – протилежністю любові.
Бог є любов. Той, хто відкидає Божу любов, спотворює свою душу за образом диявольськім, тим самим піддає себе прокляттю разом з ним і ангелами його.
Автор: протоієрей Ігор Прекуп