В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Добре і затишно людині із самою собою! Сам себе завжди розумієш, сам собі все прощаєш, сам із собою завжди домовишся. Якщо сам із собою перебуваєш у мирі, а так буває, коли совість спить і не дратує своїми нескінченними нагадуваннями, тоді тобі ніхто не потрібен: ні людина, ні Бог. Той, хто перебуває у мирі із самим собою понад усе на світі цінує спокій, шукає спокою і страшенно дратується, коли домагання ближніх і далеких позбавляють його цього жаданого спокою. І, як наслідок, будь-яка скорбота, будь-яке випробування, попущене йому Промислом Божим, сприймається ним як трагедія і абсолютне зло. Святі Отці називали цей звичний стан душі пропащої людини «самозвеличанням» і вважали його найголовнішою перешкодою на шляху до Бога, у Царство Небесне. І зрозуміло – чому: метою життя людини, що живе тільки для себе, є самоспоглядання, а не споглядання Бога, і шукає така людина не правду Божу, а лише свою власну правду. Абсолютно те ж сталося колись і з Адамом. Варто було тільки йому, мешканцю Раю, тобто місця, де і здійснюється найповніше, найрадісніше спілкування з Богом, варто було тільки йому, спокушеному сатанинськими обіцянками, зайнятися собою самим, як Рай перестав бути для нього Раєм, а став землею скорботи, порослою «терням і осотом» (див. Бут. 3:18).

Насправді, живучи у світі, створеному Богом, якщо і варто, що споглядати, чим захоплюватися, що обожнювати, що осягати усіма силами душі своєї, так це Його – Творця і Причину світу. Якщо Він дійсно Творець і Причина, в чому ми, християни, сумніватися не можемо, то все інше по відношенню до Нього – речі з неминучістю вторинні. Пізнавати Бога ми можемо різними способами, але обов’язково – відволікаючись від самих себе, відмовляючись від самоспоглядання, жертвуючи собою, своїм часом, своїм спокоєм для цієї дійсно найважливішої справи життя.

Гріхопадіння Адама сталося, коли він замінив дані Богом цілі і пріоритети життя тими, які лукаво нашіптував йому змій-спокусник. Після цього всі сили пропащої душі людини спрямовувалися не до Бога, а до самої себе. У повсякденному житті ця зміна прагнень виразилася дуже просто: спочатку я думаю про їжу, про роботу, про свій соціальний статус і про інші такі ж «важливі» предмети, а якщо час залишиться – тоді можна і помолитися або в церкву піти. Тому і важко нам молитися, тому і знаходимо ми всякий раз важливі причини для того, щоб залишатися з чим завгодно: зі своїми думками, з вигаданими пристрастями телесеріалів, з домашнім клопотом, з цікавими книжками, – тільки не з Богом! Проте пам’ять серця, пам’ять душі, яку не здатні винищити в людській істоті жодні гріхи, все-таки знову і знову повертає нас і думками, і надією, і сподіванням на нашу духовну батьківщину, у дім нашого Отця.

Не для того вичитує християнин кожного ранку і кожного вечора одне й те ж молитовне правило, щоб випросити щось у Бога. Кожен з нас знає, що Всемогутній і Благий і без наших прохань бачить нашу нужду. Не для того ми збираємося кожної неділі разом, щоб добитися від Вседержителя якихось привілеїв: наші стосунки з Ним, на щастя, не зводяться до відомої формули: «Ти – мені, я – Тобі». Якщо вдуматися, то навіть і каємося ми на сповіді постійно в одних і тих же гріхах не для того тільки, щоб колись у далекому майбутньому остаточно позбутися них, – адже ми здогадуємося, що, перемігши гріхи, що мучили нас, ми виявимо в глибині свого лукавого серця – інші, можливо, набагато гірші колишніх. Ми намагаємося жити по-християнськи для того, щоб усиновитися нашому Богові, щоб стати Йому дітьми, а не найманцями. Ми хочемо, щоб не ця земля з її пристрастями і похіттю, з її нескінченною метушнею і скорботою стала нашим рідним і бажаним домом, ми сподіваємося звикнути до Бога, ми стараємося, щоб у нашій душі виникло і зміцнилося почуття, яке змусило блудного сина повернутися додому, – почуття туги по Богові. Це дуже важливе почуття. Це надзвичайно важливе спрямування. Будь-який Райський сад здасться нам пеклом, якщо всі мрії наші, усі найсолодші наші переживання, усе найкраще залишиться в минулому, у минулому житті, на землі.

Для того ми і постимо, для того і обмежуємо себе в природному, покладеному нам «згідно із» законом, для того і відмовляємося від безумовно необхідного тілу, щоб довести передусім самим собі, що ми – не лише і не стільки «тіло»! Немає в м’ясі жодного гріха. І вже тим більше немає жодного гріха, наприклад, у молоці. Просто нам необхідно довести собі, пояснити собі на живому прикладі, що стосується безпосередньо нас самих, що ми не їжі належимо, а чомусь більшому, чомусь іншому. От ми і молимося, от ми і постимо, от ми і боремося зі своїми власними звичками і пристрастями. Боремося і тим самим повільно, але вірно починаємо відвикати від «землі», від «плоті і крові», які «успадкувати Царства Божого не можуть» (1Кор. 15:50), і приліплюватися до Неба. А якщо ми приліплюємося до Неба, то це означає, що ми можемо стати – Божими. Спочатку – найманцями, потім – слугами і рабами, а там, якщо пощастить, – вільними і святими Синами Царства і Світла. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Сиропусна неділя