В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Сьогодні ми з вами стоїмо на межі Великого Посту. Цей момент у нашому житті, у житті православної общини, неймовірно важливий і значний. Здається, я не помилюся, якщо скажу, що він так само важливий, як важливий день, коли ми святкуємо Світле Христове Воскресіння або коли тріумфуємо у таємничу і радісну ніч Різдва Христового. Мабуть, в жодні інші дні церковного року не відчуваємо ми такої єдності, такої спорідненості, такій спільності в Христі Ісусі, Господі нашому. Саме сьогодні ми з особливою гостротою розуміємо, що всі ми, такі різні характерами, долями, по крові, проте суть одна сім’я, розуміємо, що ми – рідні один одному, що ми пов’язані узами куди міцнішими, ніж узи тілесної спорідненості. Ми пов’язані навік Кров’ю Христовою, ми дійсно брати і сестри в Христі!

І от, збираючись сьогодні в далеку дорогу покаяння, кожен з нас попросить простити його, попросить забути, залишити йому все зло, яке він вільно чи мимоволі спричинив близькому своєму, братові своєму, знайомому своєму, тому, хто поряд з ним йде по життю, хто поряд з ним молиться Богові, кого, по заповіді Спасителя нашого, належить нам полюбити, як самого себе. Ми знаємо, як важко просити про прощення; гординя, зарозумілість, заздрість, дріб’язкові міркування так званої справедливості заважають нам просити про поблажливість до наших слабостей, просити про милість до нас, навіть коли це прохання критично потрібне. Але все таки набагато важче самому простити братові своєму. На словах простити його, можливо, і просто. Але ж ми знаємо: йдеться про прощення від серця, про прощення до кінця, про прощення досконале і повне, коли навіть у глибинах душі, у потаємних куточках пам’яті не залишається жодної образи, жодного зла, жодної чорноти. Якщо хто так уміє, той дійсно праведник. Біда от тільки в тому, що мало хто так уміє. Чому?

Та тому, що всі ми надзвичайно серйозно ставимося до самих себе. Бо кожен з нас зосереджений по-справжньому тільки на собі самому: на своїх проблемах, на своїх болях, на своїх труднощах. Перевірити це дуже легко. Що ось нам, наприклад, простіше і звичніше: годинами розповідати про свої біди, оповідати про свої хвороби, про свої нещастя, засмучуватися про свої невдачі або так само годинами вислуховувати скарги на здоров’я, на нешанобливих дітей, на жахливі часи, на невблаганні роки, скарги, які готові обрушити на нас наші близькі? Думаю, відповідь ясна всім. Звичайно, нам легше скаржитися, ніж жаліти. Звичайно, нам приємніше викликати співчуття ближніх, ніж самим співчувати їм. Нам звичніше, за сьогоднішнім євангельськім словом, потьмарювати “обличчя свої“, ніж блаженно і радісно посміхатися, згадуючи незліченні свідчення того, що Бог нас любить, що Він про нас пам’ятає, що ми не сироти в цьому світі.

От чому в Євангелії від Матфея, яке ми читали сьогодні за літургією, Господь каже кожному з нас: “Намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, – Який у таїні; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно” (Мф. 6:17,18). “Намасти голову твою“, “вмий обличчя твоє” – не про косметику, зрозуміло, піклується Спаситель і вже тим більше не про гігієнічні правила каже Він нам тут. Йдеться про інше. Почався Піст, час, коли ми, християни, свідомо обмежуємо себе в їжі. Але робимо ми це не для користі наших шлунків. Постимо ми для того, щоб хоч трохи відірватися від землі, від матерії, від “себе коханого”, щоб хоч трішки стати громадянами Неба, щоб хоч ненадовго згадати, що вічність нам вікувати не на кухні, а в Раю! Тому сьогодні, на межі Великого Посту, і каже Господь кожному з нас: “Забудь про себе, забудь про свої проблеми! Подумай про ближнього, розділи його печаль, його радість, прийми його життя у своє! Вмий же, нарешті, обличчя твоє! Зміни його вічний сумний вираз на посмішку радості! Бо піст – це весна духовна, це початок відродження пропащої людини, це щаслива можливість народитися наново!”

Поки зайнятий собою, побачити іншого, поспівчувати йому – неможливо. Поки понуро перераховуєш шрами на власній душі, поки перебираєш образи, тобі нанесені, – ніяк не можна розгледіти проблем твого ближнього, не можна зануритися в його біду, його турботу, його біль, його тугу. А без цього не можна його і простити. Бо без розуміння, без уважного і разом доброзичливого погляду на нього – прощення неможливе. От чому так важливо “вмити обличчя своє”, змити з нього вираз похмурої турботи про себе самого і просто посміхнутися тому, хто звертається до тебе з благанням про прощення. Це обов’язково потрібно зробити, бо в нас є тільки один спосіб потрапити на Небо – прощати людям гріхи їхні, щоб і нам простив Отець наш Небесний. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Сиропусна неділя