Часто в людей виникають питання подібні до цього: “Навіщо Бог створив людей? Адже ми все одно не виправдовуємо Його бажань: ненавидимо один одного, вбиваємо, засуджуємо, скоюємо усілякі гріхи, причому часто самі не здогадуємося, що грішимо. Ми дійшли до того, що створили ядерну бомбу – як апогей абсолютного руйнування. Праведників у світі дуже мало, у рай потрапити дуже важко (для цього потрібно працювати над собою усе життя), у пекло потрапити навпаки неймовірно легко”.
Навіщо Богові наші муки?
Ситуації в нашому житті, дійсно, бувають дуже складні. Але безвихідних ситуацій не буває. Важливо розуміти, що Господь дає нам тільки те, що нам під силу, а якщо людині стає занадто важко – Він обов’язково дає якийсь вихід, дає сили перенести ці труднощі і страждання.
Але мені здається, не можна так багато ремствувати на життя в XXІ столітті. Це не такий страшний період цивілізації. Все-таки ми живемо не в Середньовіччі, коли люди помирали від чуми, не живемо під час Другої світової війни.
Але сьогодні багатьом людям ненависне їх буденне життя: школа-університет-робота. Але ж людина повинна дякувати Богові за те, що в неї є можливість вчитися, працювати! Тому мені здається, що ми часто перебільшуємо наші негаразди та страждання.
Навіщо нам потрібні страждання? І головне – навіщо наші страждання потрібні Богові? Звичайно, Він створив нас не для того, щоб ми страждали. Божий намір не в тому, щоб усіх нас проклинати і відправляти в пекло, а в тому, щоб ми досягли духовної досконалості і щоб наше земне життя стало підготовкою для вічного блаженства з Ним.
Зло і страждання в нашому світі створені не Богом, а людиною, яка Богові опирається. Людина в результаті первородного гріха знаходиться не в природному стані, в якому була створена Богом, а в зміненому. У людини є свобода вибору, і при цьому вона часто обирає зло, сама створює труднощі, страждає і примушує страждати інших, часто безневинних людей, сама робить світ жорстоким.
У Біблії слово “світ” зустрічається у двох значеннях. З одного боку, князем цього світу називають сатану, це світ пітьми і спокус. З другого боку, Бог посилає в цей світ Свого Єдинородного Сина не для того, щоб проклинати і страчувати, а для того, щоб цей світ спасти; це світ радості і блаженства.
Не варто думати, що під час Другого пришестя Ісус Христос повернеться і прокляне більшу частину людства. Цього немає в Біблії. Дуже важливо розуміти, що Друге пришестя – це не звістка про засудження чи прокляття. Перші християни з нетерпінням чекали на Друге пришестя, хотіли, щоб Господь прийшов якнайскоріше і знищив зло і гріх світу цього. Не окрему гріховну душу людини – а гріх усього світу. Ми іноді називаємо останній суд Страшним і при цих словах переживаємо неприємні відчуття. Насправді ж, останній суд – це не страх у звичному розумінні цього слова. Це наша надія, наше сподівання на те, що ми возз’єднаємося з Христом.
Рай лише для християн?
Є люди, які все життя живуть без Бога. Чи сповідують інші релігії, що не визнають Христа. Виходить, вони не спасуться? Навіщо тоді їх створив Бог? Для нас це таємниця. Ми не знаємо, куди вони потраплять після смерті. Про це знає лише Бог. І лише Бог знає, чому людина з’явилася на світ у тому чи іншому місці. Але в християнина немає права засуджувати цих людей. Ми повинні розуміти, що сама людина не винна, що виховувалася в неблагополучній сім’ї, де навчилася тільки нецензурній лайці, або що народилася в Африці, в Азії, що живе в іншій системі координат. Нам важливо пам’ятати: кому багато дано, з того більше і спитається. Очевидно, на Страшному Суді Господь спитає з нас, християн, набагато більше, ніж з буддиста, індуїста, язичника чи з будь-якої іншої людини, яка не знає ні Христа, ні Євангелія.
А якщо ми думаємо, що люди, які народилися не християнами, свідомо потраплять у пекло – значить, ми хочемо встати на Боже місце, хочемо самі судити людей. Точка зору, що всі нехристияни потраплять у пекло, бо всі вони ідолопоклонники, була особливо поширена серед християн у Середньовіччі. Наприклад, французький богослов і засновник кальвінізму Жан Кальвін, який жив у XVІ ст., вважав, що одні люди визначені Богом до погибелі, а інші – до порятунку, і таким чином ділив людей на знедолених і обраних. А от преподобний Іоанн Дамаскін говорив: “Бог усе передбачає, але не усе визначає”, – тобто Бог хоче порятунку всіх людей, але залишає і місце для їх вибору.
Тому християнин не може ні судити, ні звеличувати себе над представниками іншого світогляду чи вважати себе обраним. У кожній людині ми повинні бачити Образ Божий. Ми не знаємо, що відбувається в її душі, не знаємо, як вона ставиться до Бога і як Бог ставиться до неї. Від людей, які не сповідують християнство, ми не можемо чекати християнської досконалості, але також ми не повинні і втрачати надію, що рано чи пізно людина навернеться до Христа.
Ми не можемо засуджувати людину навіть тоді, коли вона проклинає Христа, проклинає Євангеліє, – хоча в такому разі вона умисно віддаляється від Бога і скоює великий гріх. У тому числі, наприклад, і представників ісламських екстремістських угрупувань, і терористів-смертників. Важливо зрозуміти, що ці люди неправильно зрозуміли своє віровчення, бо вбивство для мусульманина – це тяжкий гріх. Ми повинні співчувати цим людям, які дійшли до такого духовного затьмарення і вважають, що вбивати людей – це правильно і угодне Богові.
Але ми знаємо також немало прикладів, коли до духовного затьмарення доходили люди, виховані в християнстві. Це і Сталін, і Ленін, і Муссоліні, і Гітлер, і багато інших. Що ми можемо сказати про цих людей? Звичайно, вони із власної волі зрадили Христа і зрадили своїй вірі. А все інше – це таємниця зла.
Не даремно кажуть, що душа людини – сутінки. Ми не знаємо, що було в душі в Гітлера, коли він вбивав мільйони. Звичайно, на його плечах лежать жахливі гріхи. Відомо, що Гітлер був дуже боязкою людиною, ймовірно, він віддавав накази, але їх виконання він не бачив. Коли Гітлер став нацистом, християнином він вже давно не був, він був атеїстом. Говорив іноді про Бога, але щось язичницьке, не християнське.
За що страждають трудяги?
Ми не можемо відповісти, чому одній людині щось у житті дається легко, а другій ні, чому один працює в затишному офісі, а другий вимушений виснажувати себе на заводі. Можливо, і те, і друге – це наші випробування, які нам треба гідно пройти: бідним не скотитися до пияцтва, лайки, нарікань; багатим – до жадності, егоїзму і безлічі інших вад. Чому через інших людей страждають безневинні люди – ми теж не знаємо.
Дійсно, є люди, які народжуються в страшних умовах, стикаються з нехорошими компаніями, лаються, не ходять до церкви. Мені їх дуже шкода – але я їх не суджу. Я можу молитися за них і сподіватися, що Господь дасть їм сили боротися проти цих спокус.
Але ж ніхто не сказав, що заводські трудяги – це люди, яких Господь за щось покарав. “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться” (Мф. 5:4), – пригадуються слова Христові. Можливо, страждання дані нам, щоб ми удосконалилися?
А є і такі приклади, коли людині вдається вирватися із середовища, в яке вона встряла, і стати кращою. Пригадайте історії християнських подвижників і мучеників! Нам не уявити, які позбавлення вони зазнавали, з якими спокусами боролися, і вони все-таки віддавали своє життя Христу, вони духовно долали ці муки і продовжували жити як справжні християни. Про це свідчить і Святе Письмо: “Інші зазнали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі. І всі ці, засвідчені у вірі, не одержали обіцяного, тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досягли досконалости” (Євр. 11:36-40).
Кожен християнин повинен лікувати хворий світ, в якому він живе. Повинен боротися із спокусами, молитися і причащатися, повинен допомагати своїм ближнім. Не лише тим, хто разом з ним ходить у храм, але і будь-якій іншій людині, нехай навіть і невіруючій. Як допомагати? Різними способами – і духовними, і матеріальними.
На Страшному Суді Господь запитуватиме нас не лише про наше духовне життя, але і про наші справи: чи багато ми допомагали один одному, чи відвідували хворих, бідних, ув’язнених. У цих людях ми повинні бачити власного брата, Живого Бога, Самого Ісуса Христа.
Я теж свого часу задавався подібними питаннями. Відповіді на них я знайшов, коли став уважніше читати Святе Письмо і роздумувати над ним, познайомився із житіями святих, їх повчаннями і прикладами того, як їм вдавалося боротися із злом цього світу.
Автор: ієромонах Костянтин (Симон)