В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Ми відправилися в мандри Великого посту не для того, щоб поставити рекорди постування. Ми поклали на себе «тягар легкий» (Мф. 11:30) пісних трудів не для того, щоб довести оточенню свою силу утримуватися від скоромних страв і таким чином затвердитися в гордовитій самооцінці. Ми святкуємо сьогодні Торжество Православ’я, ясно усвідомлюючи, що сила Божа «виявляється в немочі» (2Кор. 12:9). Звичайно ж, ми пам’ятаємо про те, що нашу Вічну і Святу Церкву будували ті, яких хоч і не був гідний цілий світ, але які, проте, «блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі» (Євр. 11:38) і так само, як їх Божественний Учитель, не мали, «де голови прихилити» (Мф. 8:20). Ми прагнемо не звеличуватися «надзвичайністю одкровень» (2Кор. 12:7), але сподіваємося повалити «з себе всякий тягар і гріх, який нас обплутує‚ і з терпінням підемо на подвиг‚ який чекає на нас» (Євр. 12:1). Бо велика і вічна наша мета – не доказ власної правоти, а отримання Того, про Кого Филип сказав Нафанаїлу: «Піди і подивись» (Ін. 1:46).

Для того, щоб «подивитись», немає нужди їхати в далекі краї; для того, щоб набути Бога, навряд чи необхідно перечитувати сотні книг. Такі спроби здійснювалися в минулому, здійснюються і тепер, але не книжкова мудрість і не далекі паломництва дарують людині радість отримання Бога, а чисте серце і упокорений розум. Простота і відсутність лукавства дозволили Нафанаїлу першому з роду людського сповідувати Богом Того, Хто Сам Себе іменував Сином Людським: «Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів» (Ін. 1:49). І навпаки, гордовита пиха і самовдоволена упевненість у власній правоті були основою усіх небудов, усіх церковних розколів, усієї незліченної єресі, що терзала тіло Церкви Христової.

Церква перемагала, коли вірні її чада, за словами апостола Павла, «зазнали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення» (Євр. 11:36,37). І так само як «сила Божа» (див. 2Кор. 12:9) здійснювалася в немочі, так само як перемога Христова, за словом Златоуста, «засяяла з гробу», так само і Православ’я торжествує свою перемогу всякий раз, коли, не дивлячись ні на які зовнішні невдачі, незважаючи ні на які уявні поразки, не зневіряючись під час гонінь і випробувань, хоч би «двоє чи троє» (Мф. 18:20) збиралися разом в ім’я Христове.

Але варто було тільки зробити підміну і поставити основною задачею не «камінь, який відкинули будівничі» (Мф. 21:42), – Христа Спасителя, а свої власні інтереси, будь то економічні, політичні чи національні, як община, що раніше була частиною, членом Тіла Христового, перетворювалася на єретичне співтовариство, яке піклувалося вже не про Правду Христову, а про свою правоту, в якому перемагав не Христос, а людська гординя, в якому торжествувало не православ’я, а зарозуміла пиха і чванливість.

Хіба тріумфуючі переможці позбавляють себе добровільно плодів своєї перемоги? А тим часом ми, християни, не лише відмовляємося від скоромної їжі, але «наруги та рани, а також кайдани і в’язниці» (див. Євр. 11:36), про які нагадав нам сьогодні апостол Павло, вважаємо способом «наслідування Христа» (див. 1Кор. 4:16). Для того, щоб зрозуміти, що таке перемога Христова, що таке Торжество Православ’я, не обов’язково бути побитим у кров, але слід обов’язково «зректися себе» (див. Мф. 16:24), обов’язково відмовитися від усього, що приємно тішить самолюбність, що солодко пестить гординю, одним словом – від усього, що прив’язує нас до землі і розлучає з Небом!

Теж мені доблесть – м’яса не їсти! Та за довгу історію людства стільки являлося світу вегетаріанців, які, при всій своїй жалості до тварин, примудрялися бути кровожерними людоїдами (згадаємо хоч би Гітлера), що сама ідея відмови від м’ясної їжі мимоволі декому може здатися курйозом. І проте, ми відмовляємося від скоромних трапез. Відмовляємося не для того, щоб надиматися власною пісною старанністю, а для того, щоб, навчившись бути «вірним у малому» (див. Лк. 16:10), досягти колись вірності шляхам Божим у «великому» – у шуканні «Царства Божого і правди Його» (Мф. 6:33). Але як неможливо, підіймаючись сходами, ступити відразу на сьому сходинку, так неможливо «перемагати царства» (див. Євр. 11:33), не отримавши малої перемоги над власною похіттю!

От ми і постимо, щоб перемогти себе. От ми і обмежуємо законні бажання власної природи, щоб не забувати про те, до чого ми покликані нашим Богом. А покликані ми Святою нашою Православною Церквою йти за Тим, Хто Сам про Себе свідчив: «Я є путь, і істина, і життя» (Ін. 14:6). Давайте ж, якщо ми дійсно хочемо вірно і прямо йти за Господом, давайте пам’ятатимемо слова Його апостола, якими він напучуватиме нас сьогодні: «Тому і ми, маючи довкола себе таку хмару свідків, скиньмо з себе всякий тягар і гріх, який нас обплутує‚ і з терпінням підемо на подвиг‚ який чекає на нас, дивлячись на Начальника і Виконавця віри Ісуса, Який замість радости, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення, і сів праворуч престолу Божого» (Євр. 12:1,2). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 1 неділя Великого посту