В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

“Кому коли з ангелів сказав Бог: “Сиди праворуч Мене, доки не покладу ворогів Твоїх до підніжжя ніг Твоїх”?” (Євр. 1:13) – запитує нас сьогодні апостол Павло. Запитаємо услід за ним і ми самих себе: хіба для ангелів прийняв Бог слабку, немічну людську плоть? Хіба за ангелів розіпнувся Христос? Хіба для Ангелів створений і блищить пишністю весь створений світ? Хіба заради безтілесних духів лилася по хресному дереву Пречиста Кров?

Тоді для кого ж? Чи для того, хто зачатий у гріху, народжується в муках, живе в стражданнях і помирає, тремтячи від болю і страху? Невже тільки для неї, для людини, і плескіт хвиль, і сяйво сонця, і запашне цвітіння дерев? Невже ми, холодні і нечисті, гідні того, щоб за нас померти від повільної задухи на хресті? Як же потрібно любити людину, щоб зазнати за неї все, що Господь зазнав за нас! Як висока людина в очах Божих, якщо Бог любить і шкодує нас навіть у нашому падінні, навіть у відпаданні нашому від правди Божої!

Як тонко помітив протоієрей Олександр Єльчанінов: “Боже – любити тих, хто ненавидить; диявольське – ненавидіти тих, хто любить; людське – ненавидіти тих, хто ненавидить і любити тих, хто любить”. Недільне Євангеліє другого тижня Великого посту говорить нам про любов Божу і про любов людську. Знову і знову читаючи цей уривок з благовістя апостола Марка, ми переконуємося в тому, що любов – це диво. Знову і знову Бог каже нам, що чудо можливе лише тоді, коли блага і рятівна воля Божа з’єднується з відносно слабкою, але непохитною, вільною волею людини. У Євангелії від Матфея ми читаємо про те, як у Своїй вітчизні, серед Свого народу, серед Своїх земляків Син Божий зіткнувся зі зневажливою і зарозумілою невірою. “Звідки в Ньому премудрість ця і сили? Чи Він не син теслі? Чи не Його Мати зветься Марією і брати Його Яків та Іосія, і Симон, та Іуда? І сестри Його чи не всі між нами? Звідки ж у Нього це все? І спокушалися Ним” (Мф. 13:54-57). І апостол Матфей з гіркотою пише: “І не створив там багатьох чудес через невір’я їхнє“.

А сьогодні стається диво, бо серед недовірливих скептиків знайшлися п’ятеро, яких об’єднала любов. Ніщо інше не змогло б змусити чотирьох друзів принести свого паралізованого друга прямо на ліжку – бо не міг бідний хворий покинути свого скорботного ложа – до будинку, де був Ісус. І не лише принести, але і затягнути ліжко на дах, розібрати цей дах і, не боячись нічого, нітрохи не замислюючись про правила етикету, про пристойність, опустити хворого прямо до ніг Спасителя.

От які чудеса здійснює любов людська! Не до кінця загинула людина. Не безнадійно втрачений в ній образ Божий. Здатна вона ще, виявляється, на подвиг самопожертвування, на відмову від свого власного спокою, здатна людина на високі вчинки в ім’я любові до ближнього.

І от у відповідь на любов людську виливається у світ любов Божа. У відповідь на зусилля душі навіть і не самого грішника, а його друзів звучить радісне Слово Боже: “Чадо, відпускаються тобі гріхи твої“.

Ми часто тужимо про те, що минув час явно видимих чудес Божих. Нам так бракує іноді утішливого знаку з небес, що підкріплює: “Я – з вами, не бійтеся!” Нам, маловірним, усе здається, що чи то Бог нас забув, чи то самі ми настільки погані, що любові Божої, участі Божої зовсім негідні. Адже очевидно, що Церква – стоїть, що “ворота пекельні”, за обіцянкою Спасителя, “не здолали Її”. Нарешті, кожен з нас, якими б не були ми грішними і маловірними, які б солодкі спокуси не пропонував нам світ, одержимий пристрастями і похіттю, кожен з нас, доки ми в Церкві, все ж намагається чинити опір цим спокусам, все ж намагається вибратися з болота гріха. Хіба це не диво? Хіба це не очевидне свідоцтво Божої турботи про нас?

Нещасний паралітик, про якого ми читали в сьогоднішньому оповіданні, насправді – напрочуд щаслива людина. Це яке ж життя потрібно було прожити, як же багато добра зробити, щоб твої друзі відповіли тобі такою любов’ю! Щоб вони забули про себе, щоб були попросту одержимі бажанням тобі допомогти! Чи кожен з нас, хто тут стоїть, може сказати, що в нього знайдуться такі чотири друзі, які в критичний момент нашого життя забудуть про себе, забудуть про свої справи, щоб “розібрати дах”, щоб зробити щось незвичайне, майже безумне заради нашого спасіння, заради нашої радості, заради нашого здоров’я? Ні про батьків, ні про дітей, ні про подружжя я кажу – про них ні слова не сказано в євангельському тексті. У ньому йдеться саме про друзів, про людей, не пов’язаних з хворим стосунками кровної спорідненості. Хотілося б вірити, що і в кожного з нас є такі чотири друга. А якщо це так, то тоді можна сподіватися, що і ми, подібно до розслабленого, сподобимося колись почути звернені до нас слова Господа нашого: “Чадо, відпускаються тобі гріхи твої“. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 2 неділя Великого посту