В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Разом з усією Церквою ми крок за кроком наближаємося до скорботних днів Страсного тижня. Ми чуємо, як Господь каже нам сьогодні гіркі слова про Свою смерть, про зраду і знущання над Ним. Разом з вірними і відданими Його учнями ми сходимо в Єрусалим, який як переможця, як царя, як свого героя зустріне Сина Людського, щоб через п’ять днів зрадити і віддати Його на тяжку і ганебну страту.

Ми з вами, на противагу апостолам, не сьогодні дізналися про цю страту. Розп’яття, знак і символ нашого спасіння, супроводжує нас усе наше життя. Віримо ми в Бога чи ні, читали ми Євангеліє чи ні, замислювалися ми хоч раз про свою загробну долю чи з дитячою легковажністю продовжуємо вдаватися до захоплень і пристрастей віку цього, – все одно: побитий, принижений Ісус, безжально прибитий до дерев’яного хреста, назавжди з дитячих років увійшов до нашої свідомості. Ми знаємо, нехай у загальних рисах, нехай без подробиць, але ми знаємо, що сталося на Голгофі.

І от, знаючи все це, ми проте, подібно до синів Зеведеєвих, просимо нашого Спасителя не про прощення гріхів, не про Вічне Життя, не про спасіння, але завжди і в усіх випадках наша молитва – про вигоду. Про здоров’я, про багатство, про успіх, про перемогу над ворогами і, найголовніше, про те, щоб жодна біда, жодна скорбота, жодна печаль не посміла навіть краєм торкнутися нас. Ми молимося про життя безскорботне, ми вважаємо себе маючими право претендувати не лише на удачу, але і на процвітання. І що б не лепетали ми про власне упокорювання, у глибині душі ми упевнені, що гідні кращої долі, ніж та, яку маємо, самі того не відаючи, уподібнюємося апостолом Якову та Іоанну. Уподібнюємося не в тому, що було в них кращим, добрішим, святим, а в тому, що в них було по-людськи пристрасним, дрібним, хтивим.

Блюзнірство в православному розумінні – це вживання святині в низинних, не відповідних цілях. Не можна використовувати святий потир, євхаристійну чашу, з якої ми причащаємося Святих Христових Тайн, як вазу для квітів. Навіть помислити про це страшно! Жоден християнин не посміє застосовувати стару ікону, навіть таку, з якої фарби вже обсипалися, як дошку, на якій шаткують овочі… Проте як легко усі ми використовуємо найбільшу святиню, дану нам Богом, – Церкву Христову, у цілях низинних, корисливих і просто невідповідних.

Христос помер на Хресті для того, щоб створити на землі, серед слабкого і лукавого народу нову суть, що має якість вічності, – Свою Церкву. “Я кажу тобі: ти Петро, тобто “камінь”, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її” (Мф. 16:18). Тобто ця нова вічна суть, це Тіло Христове, що перебуває і в часі, і у вічності, – безсмертне! “Врата пекла”, те, через що входять у пекло, є смерть. Смерть ніколи не буде владна над Церквою! Церква ніколи не зникне, ніколи не помре. Бо вона – організм, призначений для спасіння людини від вічної смерті, для введення її в Життя Вічне. А грішна людина намагається пристосувати цей унікальний організм, це живе Тіло для повсякденних, мало не побутових справ. Щось погано спиться – давай освячу квартиру! Дитина кричить ночами, спати не дає бідним батькам – що робити? Звичайно ж, слід охрестити. Відразу кричати перестане! Особливої любові немає між женихом і нареченою? Не біда, можна повінчатися, тим більше що деякі священики лякають: не повінчаєтеся – діти-виродки народяться! І от біжать молоді мама і тато до священика: “Повінчай, отче!” Запитуєш їх: “Ви в Бога віруєте, Євангеліє читали, у Церкву щотижня ходити будете?” Очі відведуть, похнюпляться, а то і з викликом запитають: ” А це хіба обов’язково?”

Буває і гірше, коли, наприклад, клірики і миряни вважають, що головне завдання Церкви затверджувати їх особисті політичні пристрасті, задовольняти їх громадські амбіції. І от влаштовують мітинги і демонстрації, і от вже лунає з церковних амвонів безсоромна передвиборна агітація, і православними іконами люди розмахують, як партійними прапорами. Як схоже все це на той епізод з апостолами, коли вони просили Спасителя: “Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй” (Мк. 10:37)!

“Не знаєте, чого просите“, – от що каже на все це Господь. Бо помер Ісус на Хресті не за торжество тієї чи іншої політичної партії, страждань зазнав не для того, щоб ми ніколи не хворіли, і Церкву Свою заснував не для задоволення корисливої чи честолюбної похоті безрозсудних чад Своїх. Усе це цілі жалюгідні і негідні. Усі ці завдання, які можуть вирішувати і вирішують районна поліклініка, місцевий партійний осередок і гурток художньої самодіяльності. Справа Церкви на землі – оживотворяти Духом Святим померлі і скам’янілі душі. Справа Церкви, справа Божа на землі – рятувати нас, що заскніли, від єдиного реального нещастя – гріха. От чому от вже дев’ять тижнів – і учора це було востаннє цього року – усі ми разом “єдиними вустами і єдиним серцем” просимо Бога: “Покаяння двері відкрий мені, Життєдавче!” Тобто: навчи мене каятися, змінюватися, ставати іншим, щоб у блаженній вічності наслідувати не тепле містечко, але Життя Вічне. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 5 неділя Великого посту