Квітна неділя

В Квітну неділю читаємо уривок з Євангелія від Івана 12:1-18. У Страсний четвер на утрені, першим і найдовшим читанням (кілька розділів) з поміж 12-ти Євангельських читань, – є також читання з Євангелія від Івана. У сам день світлого празника Христового Воскресіння, а потім кожного дня аж до П’ятидесятниці включно, – ми знову і знову будемо слухати свідчення Івана.

Євангеліст Іван, Володимир Боровиковський

На певному рівні сприйняття, саме це Євангеліє найпростіше і найбільш доступне, й водночас найскладніше та найбільш глибоке. Ми відчуваємо, що автор був близьким другом Ісуса, і все своє довге життя він пригадував, обдумував, переживав все сказане і зроблене Ісусом, молився про розуміння, вдивлявся в кожну подробицю і постарався допомогти іншим зрозуміти всі аспекти Його місії. Дуже багато людей протягом століть саме в цьому Євангелії знаходили реального, живого Ісуса.

Іван відкриває перед нами сповнення Божественного задуму: предвічне Слово – Син Божий стає Сином Людським та Месією Ізраїлю, котрий даруючи нам Самого Себе, – водночас дарує спасіння, – тобто Вічне Життя, котре перебувало в Отця, а тепер явилося нам. Євангеліст показує, що Ісус – повністю Бог і в той же час – повністю людина.

Ключем для розуміння цього Євангелія є три слова:

  1. бачити (знаки Ісуса);
  2. вірити (іменник «віра» в Івана не вживається жодного разу, але 99 разів вжито дієслово);
  3. свідчити (Іван каже, що його свідчення правдиве; ті котрі серйозно приймають це свідчення сьогодні, подібно як і в перші триста років історії Церкви, дають свідчення власною кров’ю – стають мучениками).

Євангеліст Іван, спокійно, але впевнено доводить, що Бог у Котрого ми віримо, не тільки справедливий, але й люблячий та відповідальний за Своє творіння. Взявши на Себе нашу плоть Він стає одним із нас, живе нашим життям, а вкінці, Сам будучи невинним, вмирає на хресті за наші гріхи, й на третій день возсташи з мертвих, дарує світові нове життя.

Євангеліє цієї неділі, – є дверима до Страсного тижня, – вхід в Єрусалим є початком кульмінації драми довжиною в життя, життя сповненого любові та самопожертви. В читаннях цього тижня, поміж багатьма темами, буде підкреслено також, що Ісус виходить назустріч Своїй смерті сам. Сам – щоб померти за всіх.

Вхід Господній в Єрусалим, Жан-Леон Жером

Євангеліє цієї неділі також передає нам дві з чотирьох останніх безпосередніх причин розп’яття Ісуса. Нижче подаю пояснення цих кількох подій, над котрими Церква розважає в часі богослужінь Страсного тижня.

По-перше, Ісус нажив Собі ворогів через те, яким чином Він увійшов до Єрусалиму в останній тиждень Свого служіння. Він в’їхав у святе місто на віслюку, оточений народом, котрий вигукував: “Осанна! Благословен, Хто гряде в ім’я Господнє! Благословенне Царство отця нашого Давида” (пор. Мк. 11:1-10; зокрема, 9,10). Таким чином в’їхавши в місто, Ісус навмисно підкреслив зв’язок із Соломоном, сином Давида, який тисячу років тому сів на царського мула, коли його мали проголосити царем (1 (3)Цар. 1:32-40). Ця дія Ісуса також була відповіддю на давнє пророцтво про очікування лагідного царя (Зах. 9:9). Ісус висловив цим вчинком надію на повернення сина Давида, більше того, оточуючі, судячи з їхньої реакції, саме так це і зрозуміли. За вигуками “Осанна!”, які вказують на Пс. 117, стоїть віра в те, що той, хто входить до Храму “в ім’я Господнє”, це не хто інший, як сам Давид, якому судилося стати царем і повелителем Ізраїлю (див. Пс 117:19-27 в арамейському парафразі). Ця подія однозначно вказує на те, що царем Ізраїлю був Ісус, а не кесар. Таким чином, із самого початку входу в Єрусалим Ісус ставить Себе в становище противника римської влади.

По-друге, Ісус нажив Собі ворогів після Його дій у дворі Храму. Цей добре відомий епізод призвів до призупинення торгівлі та ритуалів, необхідних для принесення жертв. Крім того, Ісус кинув виклик священикам при владі, коли вимовив слова, які порушили їхній спокій (Мк. 11:15-18): “Чи не написано: дім Мій домом молитви назветься для всіх народів? Ви ж зробили його вертепом розбійників” (в.17). Тут Ісус спочатку наводить слова з пророцтва Ісаї (56:7) про те, що настане день, коли всі люди, юдеї та язичники, котрі живуть у далеких краях, прийдуть в Єрусалим, де їм будуть раді. Всі народи поклоняться Богові Ізраїлю; їх дари будуть прийняті, а їхні молитви почуті. Це пророцтво не було чимось нечуваним для тодішнього юдея; воно відповідало первинному призначенню Храму, який відображений у стародавній молитві Соломона в день освячення Храму (1 (3)Цар. 8:41-43). Дії Ісуса та згадані Ним слова Ісаї вказували на те, що храмові володарі не живуть згідно свого покликання. Храм не став місцем молитви для усіх народів. Замість цього він став “вертепом розбійників“. Цей вираз відсилає до слів Єремії (Єр. 7:11). Пророк їдко критикував тодішню храмову еліту і попереджав, що Бог зруйнує Храм. А тому, впливові священики, книжники та старійшини повинні були почути в суворих, критичних словах Ісуса образу. Коли хто-небудь вимовляв подібні гнівні проповіді, основані на 7-му розділі Книги пророка Єремії, це тягло за собою неприємності. Йосип Флавій розповідає нам про якогось Ісуса, сина Анана, який з 62 року н.е. почав пророкувати про загибель Єрусалиму та його знаменитого Храму. Подібно як і Ісус з Назарету, син Анана, побічно посилався на Єр 7, перебуваючи біля Храму (Війна 6.300305; пор. Єр. 7:34). Цьому Ісусові, котрий жив пізніше пощастило. На відміну від Ісуса з Назарету, син Анана, не був страчений (хоча релігійні вожді того бажали), і його відпустили. Проте вдача покинула Ісуса, сина Анана, сім років потому, під час облоги міста він був убитий каменем, перекинутим через стіну катапультою.

Третьою причиною появи в Ісуса ворогів, стала притча про виноградник (Мк. 12:1-12). Він розповідає цю притчу, непрямим чином відповідаючи на питання, яке Йому задали впливові священики та їхні прихильники: вони побажали дізнатися, якою владою Ісус зробив акцію в Храмі (Мк. 11:27-33). Ісус узяв за основу Своєї притчі притчу Ісаї, в якій звучало грізне попередження. Ізраїль приречений стати перед судом, бо не прагне до справедливості (Іс 5:17). Ще більше притча Ісуса повинна була роз’ярити впливових священиків тому, що в ті часи притчу Ісаї почали розуміти як слова, спрямовані в першу чергу проти храмової еліти. Цю точку зору відображають арамейський парафраз 5 розділу Книги пророка Ісаї, пізніші равіністичні тлумачення, а також один з кумранських сувоїв (40500), котрий походить з I століття до н. е. (Кумран місце на північно-західному узбережжі Мертвого моря, 14 кілометрів на південь від Єрихону. У 1947-1956 роках у Кумрані була знайдена бібліотека спільноти есенів, які жили там між II століттям до н. е. і кінцем I століття н. е. Відкриття рукописів Мертвого моря значно збагатило наші знання про світ, в якому жив Ісус.) Важко було прогледіти зміст сказаного Ісусом: впливові священики збунтувалися проти Бога і навіть змовилися вбити Його Сина і тому їх чекає суд. Ця загроза, як і загроза, висловлена тоді, коли Ісус звернувся до слів Єр. 7, породила серед впливових священиків бажання позбутися Ісуса.

Четверта причина посилення ворожнечі проти Ісуса полягала в тому, що Ісуса помазала безіменна жінка (пор. також Мк. 14:39). Багато років коментатори не бажали бачити в цих діях жінки помазання Месії, вважаючи за краще тлумачити це як помазання на честь свята Песах – якийсь аналог сьогоднішньої гілочки омели на Різдво. Подібне ставлення дослідників до даного епізоду можна пояснити хибним уявленням про те, що сам Ісус не думав про Себе як про Месію. Але це уявлення недавно було поставлено під обґрунтований сумнів, і не в останню чергу завдяки відкриттю Кумранського тексту (40521), в котрому йдеться про зцілення, які супроводжують прихід Месії, що перегукується зі словами Ісуса, в яких Він коротко описує Свою діяльність у відповідь на прохання ув’язненого в темницю і збентеженого Івана Хрестителя (Мф. 11:26, Лк. 7:18-23). Після цього важливого відкриття вчені охочіше готові визнати те, що постійно стверджують Євангелія: Ісус розумів Себе як Месію Ізраїлю. Як ми пояснимо те, чому Ісуса постійно називають Месією, якщо Він Сам не вважав Себе таким? Це питання ще недавно не здавалося досить значимим подібним, скептично налаштованим вченим. Важливо зауважити однак, що відразу після того як жінка помазала Ісуса, Юда Іскаріот пішов зраджувати свого наставника (Мк. 14:10,11). Багато коментаторів звертали увагу на протиставлення названого на ім’я учня, який здійснює акт зради, і безіменної жінки, котра показує свою вірність Ісусові, що, безперечно, відбиває літературний дар євангеліста. Але при цьому часто випускають з уваги інше: Юда, укладаючи свою угоду, з великою ймовірністю доповів впливовим священикам про цей вчинок жінки. Юда заробив свою плату не тільки тим, що вказав сторожі та челяді первосвященика місце далеко від натовпу, – в котрому молився Ісус, але й тим, що дав свої свідчення про те, що Ісус навчав і Ким Його вважали учні. Помазання – занадто важлива деталь, щоб її опустити. Це давало владі додаткові підстави для позбавлення від Ісуса. Таким чином, юдейські володарі бажали покінчити з Ісусом не тому, що Він був добрим, але тому, що вони бачили в Ньому серйозну політичну загрозу. Його слова про правління Бога загрожували існуючому порядкові, який впливові священики бажали зберегти. Ісус увійшов до Єрусалиму як помазаний син Давида, Він діяв у дворі Храму так, якби володів месіанської владою. Він говорив про призначення Храму, пробуджуючи в пам’яті його освячення Соломоном, і так, якби Сам був царем і, врешті, був помазаний принаймні кимсь із Його послідовників, що всі зрозуміли в месіанському сенсі. І тому немає нічого дивного в гнівному питанні первосвященика, коли той прямо запитує в Ісуса: “Чи Ти Месія, Син Божий?”, Або в тому, що римський правитель велить помістити на хрест табличку з написом “Ісус, Цар Юдейський”.

Хай ці дві події, про котрі розповідає сьогоднішнє Євангеліє, стануть першими точками для нашого розважання про історію хресної драми останніх днів земного життя Ісуса, через котрі Він назавжди змінив хід самої історії та життя людей усього світу…

Автор: о. Юрій Щурко (з циклу: “Розважання над Словом Божим“)

Усе по темі: Вхід Господній в Єрусалим