Жіноча доля

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Христос воскрес!

Можна життя прожити – і не помітити, як минуло воно. Можна чекати любові або всіма визнаних радощів: працьовитого доброго чоловіка, дітей, а потім і онуків. Можна бути щасливою від того, що є дім, свій кут. Можна відчути повноту життя, коли сім’я спокійно спить вночі після праць і метушні дня. Можна відчувати безмежне щастя, коли чоловік повертається після довгої і тривожної розлуки додому і вже не потрібно лічити хвилини і уявляти собі страшні картини можливих нещасть, бо цього разу – усе обійшлося. “Жінка, коли родить, терпить скорботу, бо прийшла година її; коли ж породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ” (Ін. 16:21). І ось, можна жити цією скорботою і цією радістю. Можна залишити свій дім, покинути старого батька, забути про матір, бо, одружившись, “залишить чоловік батька свого і матір” (Еф. 5:31). Можна не спати ночами, бо хворіють діти і тяжко працювати вдень, бо дітей потрібно годувати, бо треба прати їх одяг і робити роботу, яку ніколи не можна переробити до кінця. Можна непомітно постаріти за цим заняттям і перетворитися із стрункої, легкої і ніжної в зігнуту, втомлену, з чужим, невпізнанним у дзеркалі обличчям. Можна відчайдушно боятися за своїх дітей, страхаючись небезпеки “у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників” (2Кор. 11:26), щоб після усіх цих страхів – віддати їх, що підросли, іншим людям, залишитися осторонь, бо такий закон життя.

А коли ж щастя, якого так чекаєш усе життя? Коли ж, в який момент воно настає? А от це усе і є – щастя, бо бути щасливим – означає бути частиною когось, частиною тих, кого любиш. А де ж любов, яка здається такою бажаною, такою жаданою, особливо в молоді роки. А от це і є – любов, бо той, Хто полюбив нас до смерті, і смерті Хресної, перед муками Своїми сказав усім нам: “Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного” (Ін. 13:34). Тобто, якщо Я помер за вас, бо люблю вас, то і ви навчіться любити один одного так само – до смерті.

А якщо немає сім’ї, немає дітей, немає чоловіка і дім порожній? А якщо все було, та от, як у праведного Іова Багатостраждального, виявилося віднятим – війною, хворобами, роками невблаганними? Як бути? І тоді, і в цьому випадку – любити і жаліти, забуваючи себе. Любити чужих дітей, дітей, яких кинули, про яких забули, злих і розбещених, жорстоких і жадібних – всяких, любити через те, що ніхто їх більше не любить і не жаліє. Завжди є, кого любити. У всі часи, скрізь і усюди є люди, є діти, є літні люди, хворі і немічні, яким гірше, ніж тобі, і яким тільки ти можеш допомогти, бо в тебе серце втомилося без любові. Можна пекти їм піроги, а можна співати їм колискові пісні, можна читати їм книги, а можна молитися за них. Можна поправляти їм подушки, а можна терпляче вислуховувати їх нескінченні скарги на біль, на самотність, на дітей, на життя.

І так можна прожити життя і – не помітити, що воно минуло. І так можна прожити життя і жодного разу не згадати про себе. І, можливо, під кінець життя зрозуміти, що любов – це не “сон чарівний”, не безмірна насолода, а, виявляється, самозабуття. Що любов насправді “не шукає свого” (1Кор. 13:5).

Сьогодні – день, коли Церква вшановує жінок-мироносиць. Сьогодні – день жінки-християнки, яка не про свої права клопоче, яка не рівністю з чоловіками понад усе стурбована, але яка явила метушливому світу приклад і зразок жертовної любові. Легко бути поряд з Христом, коли Він входить у місто, де зустрічається вітальними криками, коли під ноги Йому кидають квіти і пальмове віття. Легко бути поруч, коли творяться дива, коли зціляються біснуваті і прозрівають сліпі. Але страшно бути поряд з Ним, коли повтікали учні “з остраху перед юдеями“. Усі повтікали, навіть той, хто казав: “Ходімо й ми і помремо з Ним” (Ін. 11:16), навіть той, хто, озброївшись мечем, у пориві відчайдушної хоробрості відсік вухо рабу первосвященика. Страшно бути з Ісусом, коли навколо – пустеля, а Той, на Кого сподівалися і Кому вірили, висить на Хресті, поранений, зганьблений, мертвий. І от, коли всім навколо страшно, знаходяться слабкі, теж тремтячі від страху, жінки, які теж сумніваються, теж розгублені, які проте забувають і про страх, і про себе, і про свої проблеми, забувають про небезпеки і йдуть виконувати свою роботу: знімати з хреста поранене, понівечене Тіло, оплакувати Його і ховати. А разом з Ним – ховати і всі свої надії, усі свої сподівання, усю свою радість. Вклади меч в піхви, відважний Петро, опусти очі, вірний Фома! Слабка жінка першою побачила Воскреслого.

Зі святом, дорогі сестри! З вашим церковним святом! Коли б вас не було в Церкві, тут нічого б не стояло, бо ви будуєте будинок ваш не на піску, а на камінні. І камінь цей – любов! Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: Неділя жінок-мироносиць